Презентуємо увазі читача цікаву статтю* доктора Коліна Тернера, викладача Манчестерського університету.
У ній автор захоплююче оповідає про свій шлях до ісламу, а також про свою суспільно-політичну діяльність на ісламському терені. Він описує свій особистий досвід: знайомство з ісламом, своє перше сприйняття ісламу як системи, як ідеології, вслід за цим — духовну кризу, певний скептицизм, фрустрацію, а згодом, — внаслідок докладного знайомства з працями «Рісале-і Нур» (тлумачення Корану) і в результаті їхнього вивчення, — набуття автором міцного, істинного, усвідомленого віросповідання.
Автор розмірковує про світоглядну кризу сучасної матеріалістичної науки, торкається питання правильного розуміння Заходу як цивілізації, як феномену з точки зору його генези і сучасного стану. Ба більше, пропонує відповіді на такі фундаментальні питання, як: «Власне що здатний дати Заходу іслам?»і «Як зміцнитися, утвердитися в усвідомленій вірі і навчитися доносити істини ісламу до умів і душ західних людей?»
І, звичайно, д-р Тернер розповідає про своє ставлення до тафсиру «Рісале — і Нур», про його методологію та специфіку, про його революційне значення для сучасного світу. Так само про «революційність» не в політичному, а радше в світоглядному аспекті, про революцію віросповідання мусульман.
* стаття була написана в 1990-ті роки
Мене, як людину, що народилася і виховувалася у Великобританії, часто запитують, власне що ми, мусульмани, можемо дати Заходу? Але, перш ніж дати відповідь на це питання, я хотів би запитати сам: «Ми є мусульманами, тому що ми віримо в Аллага, або ж ми віримо в Аллага, оскільки ми — мусульмани?»
Це питання спало мені на думку більш як десять років тому під час маршу протесту вулицями Лондона проти радянської окупації Афганістану. Я прийняв Іслам кілька років тому, і це була не перша моя демонстрація. Там були плакати, багато хто кричав і скандував. І поміж такими вигуками, як: «Геть росіян», «Смерть Брежнєву» і «Хай живуть мусульмани Афганістану», ми скандували наші ісламські гасла: «Аллагу Акбар» і «Ля іляга ілляллаг». Ближче до кінця демонстрації до мене підійшов молодик і сказав, що цікавиться Ісламом. «Вибачте, — сказав він, — а що означає вислів «Ля іляга ілляллаг»?”
Я йому відповів без жодних вагань: «Немає бога, крім Аллага». «Я не прошу Вас перекладати, — промовив він. — Я прошу Вас відповісти мені, в чому полягає сенс цих слів?» І коли він побачив, що я не можу йому відповісти, почалося довге мовчання. Ви, безсумнівно, подумали: «Що ж це за мусульманин, який не знає сенсу слів «Ля іляга ілляллаг»?” На що я хочу відповісти: «Типовий мусульманин.”
Того вечора я роздумував про своє невігластво. Роздуми не принесли мені ніякої користі, навпаки, мене охопила депресія.
Так як же я став мусульманином? Ви, безсумнівно, чули такий анекдот про Ходжу Насреддіна: одного разу до нього заходить друг і бачить, що Ходжа сидить біля великого кошика з червоним перцем. Його очі почервоніли і набрякли, ясна були в крові, а з очей текли сльози. Однак він продовжував їсти ті перці. Товариш запитує його: «Ходжа, навіщо ти себе мучиш?» «А для того,— відповідає йому Ходжа Насреддін, відкушуючи черговий перець, — аби знайти в кошику солодку перчину».
Я сам був у такому ж стані. Я хотів щось більше — те, заради чого варто жити. Жодна ідеологія або альтернативний спосіб життя не могли задовольнити цю мою внутрішню потребу. Це невловиме «щось» кожен раз немов мелькало за рогом, але ніколи не здавалося чітким. Розчарований у всіх аспектах життя, я покинув Британію і попрямував на Близький Схід. Це не стало моїм свідомим вибором, однак саме там я знайшов ту «солодку перчину».
Іслам не був схожий ні на що інше. У його межах були закони щодо управління державою, була економічна система, у нього були правила, що охоплюють всі аспекти повсякденного життя. У ньому була рівноправність, він одночасно звертався до всіх рас, був відкритим і зрозумілим. Так, і ще у нього був Бог, Єдиний Бог, в якого до цього часу я нечітко вірив. Ось і все. Я промовив «Ля іляга ілляллаг», і став частиною цього суспільства. Перший раз у своєму житті я відчував це почуття приналежності.
У неофітів буває велике прагнення якомога більше дізнатися про свою релігію в найкоротші строки. За кілька років після прийняття Ісламу моя бібліотека швидко розширилася. Там було стільки того, чому потрібно було вчитися, і так багато книг, здатних навчати! Книги з історії Ісламу, за економічною системою Ісламу, за концепцією влади в Ісламі, незліченні брошури з ісламської юриспруденції, і, ба більше, книги про Іслам і революцію, про те, як мусульмани повинні повстати і створити ісламські держави. Коли я повернувся до Англії на початку 1979 р. для навчання в університеті, я готовий був познайомити Захід з Ісламом!
Саме до цих книг я і звернувся за відповіддю на питання: «Що ж означає вислів «Ля іляга ілляллаг»?” І знову я був розчарований. Ці книги були про Іслам, але не про Аллага. Вони охоплювали всі питання, які ви могли собі лишень уявити, за винятком того питання, яке дійсно мало значення. Я поставив це питання імаму при університетській мечеті. І він теж, вибачившись, ухилився від відповіді. У цей час один брат, що став свідком моєї розмови з імамом, підійшов до мене і сказав: «У мене є тафсир (тлумачення) смислів «Ля іляга ілляллаг». Якщо хочеш, можемо почитати разом». Я думав, що це може зайняти — найбільше — десять або двадцять сторінок. Як виявилося, цей тафсир — на 5000 сторінках, в декількох книгах! Як ви і припускаєте, це були твори «Рісале-і Нур» Устаза Бадіуззамана Саїда Нурсі.
Спочатку я вважав, що книги «Рісале — і Нур» — містицизм (суфізм), відхилив їх. Той мій брат сказав, що така моя реакція випливає з вузького мислення. Не маючи інтелектуальної «опори» своїх старих книг, я відчував себе неосвіченим і загубленим. Тим часом, ці твори являли собою абсолютно нову мову, абсолютно нове бачення. Мій брат відчув моє збентеження. Він промовив: «Не турбуйся. У всіх книг, які ти прочитав до цього, є своє місце. Вони схожі на шкірку, але це, — сказав він, вказуючи на примірник брошури «Велике Знамення», — сам плід». Так ми почали читати, на цей раз почавши в ім’я Аллага, і з часом поступово все стало на свої місця.
Кожен з нас народжується цілковитим невігласом, але бажання пізнати самих себе і навколишній світ закладено в нас. На такі питання, як: «Хто я? Звідки я? Що це за місце, де я перебуваю? У чому полягає тут мій обов’язок? Хто мене створив?». кожен з нас знаходить відповіді по-своєму, або шляхом безпосереднього спостереження, або ж шляхом сліпого слідування відповідям, що їх було запропоновано іншими. І те, як людина проживає своє життя, і за якими мірилами вона діє в цьому світі, повністю залежить від цих відповідей. «Велике Знамення» — це подорож стежинами всесвіту, а мандрівник — це той, хто шукає відповіді на ці питання.
«Велике Знамення» не передбачає заздалегідь віри в Бога, але проходить шлях від сотворення до Творця. І доводить, що кожен з нас, хто щиро хоче знайти відповідь на ці питання, хто бачить сотворений світ таким, яким він є, а не як він хоче бачити або припускає, неминуче прийде до висновку «Ля іляга ілляллаг» (тобто «Немає іншого божества, крім Бога Єдиного»). Бо вона побачить порядок і гармонію, красу і рівновагу, справедливість і милосердя, щедрість і управління; і в той же час збагне, що ці якості (атрибути) не стосуються створінь, які тлінні, безсилі і сотворені, а належать Одному Творцеві, у якого всі ці атрибути наявні досконало і досягають абсолюту. Таким чином, людина побачить Всесвіт як книгу, яка розповідає про свого Автора.
У «Трактаті про природу» Саїд Нурсі ще ширше подає тлумачення вислову «Ля іляга ілляллаг». У цій брошурі він розглядає тему причинності, яка є наріжним каменем доктрини матеріалізму, що на ній базується сучасна наука. Віра в причинність породжує такі слова, як: «це природно», «так створила природа», » це сталося випадково», і т. д. Бадіуззаман обґрунтованими думками руйнує міф про причинність і показує, що ті, хто дотримується цього переконання, бачать світ не таким, яким він є насправді, а натомість таким, яким він їм видається, яким їм хотілося б бачити цей світ.
У «Трактаті про природу» Саїд Нурсі показує, що всі створіння на всіх рівнях взаємопов’язані і взаємозалежні на кшталт концентричним колам або ж колам, що пересікаються. Він демонструє, що створіння виникають ніби як з нічого, і протягом свого короткого життя кожне з них має свої власні цілі і завдання — діяти в якості дзеркала, в якому відображаються різні Божественні атрибути і незліченні вияви Божественних імен. Їх сотворення, тимчасовість, безсилля, а також їхня повна залежність від інших факторів, поза сумнівом, чітко демонструє, що вони не можуть бути власниками того, чим вони володіють, не кажучи вже про якісь атрибути досконалості створінь, які подібні їм або більші за них.
Матеріалісти, одначе, бачать речі по-іншому, так і не узрівши їх у повноті та розмаїтті. Вони хочуть, щоб ми повірили в те, що порядок і гармонія у Всесвіті, які вони не можуть заперечувати, є випадковістю, роботою хаосу і безладу. Після цього вони хочуть, щоб ми вірили, що цей всесвіт підтримується механічним комплексом причин (а як це відбувається, не знають навіть самі матеріалісти) — причин, які самі сотворені, безсилі, неосвічені, тимчасові і безладні, але все ж вони якимось чином примудряються, за допомогою законів, що виникли з нічого, створювати ці витвори мистецтва в дивовижній гармонії і рівновазі, які ми бачимо і чуємо навколо нас.
Подібно Аврааму в будинку ідолів, Бадіуззаман руйнує ці міфи і забобони. І постійно підтверджує: враховуючи, що всі створіння взаємопов’язані, той, хто створив насіння квітки, створив і саму квітку; і, враховуючи їхню взаємозалежність, той, хто створив квітку, створив і дерево; і знову ж таки, враховуючи те, що вони взаємопов’язані, той, хто створив дерево, створив власне й ліс, і т. д. Таким чином, щоб мати можливість створити один атом, необхідно вміти створити весь Всесвіт. Це, звичайно, напрочуд складне завдання для причини, що постає перед нами сліпою, безсилою, тимчасовою, залежною і тією, що не має знань і мети.
Все більше вчених починають розуміти, що механістичні теорії минулого вже неможливо захищати. Всі спроби пояснити створення світу з опертям на теорію випадковості і причинності сходять нанівець, зіштовхнувшись з красою, пишністю, порядком, гармонією, симетрією і метою світобудови. Багато хто з матеріалістів настільки обурені неминучим крахом своїх старих богів, що впадають в істерику. Відомо, що один знаменитий біолог, — а біологія як і раніше є найбільш механістичною дисципліною, — сказав так: «Дивно, але чим більше гармонії і краси я виявляю у Всесвіті, тим більше я переконуюся в її безглуздості». Бідолашна людина, мабуть, не розуміє, що у разі, якщо ніщо не має сенсу, то і всі її дії так само безглузді і позбавлені смислу. Інший знаменитий, точніше, горе знаменитий вчений, також біолог, стверджує, що існування живих істот, і, зокрема, феномен їхнього формування, ні в якій мірі не можна віднести до випадкових рухів сліпих, неосвічених і безсилих причин. Він не єдиний, хто так само мислить, але він є першим видатним біологом Заходу, який відверто висловив подібне переконання. Цікаво, що він ототожнює стан наукового кола Заходу з Росією за часів Брежнєва.
Механістична теорія є жорсткою, всевладною ортодоксальною доктриною, з якою всі вчені, — зокрема біологи, — повинні змиритися, якщо лише вони хочуть зберегти свій авторитет і свою роботу. І тому вони змушені жити, ніби граючи у небезпечну гру — кричати про своє прихильне ставлення до (цієї теорії) на публіці, але пошепки промовляти свої реальні думки на самоті. Коли вийшла книга, в якій були опубліковані його нападки на теорію причинності, журнал «New Scientist» оголосив її «кандидатом на спалення». З тих пір автор книги став аутсайдером, щось на кшталт Салманом Рушді серед наукових кіл Заходу.
Такі вельми різні думки щодо доцільності гіпотези причинності свідчать про те, що привласнення природі або природним законам сили, здатної творити, аж ніяк не означає, що це — неминучий наслідок об’єктивного наукового дослідження. Це не більше ніж особиста думка. Крім того, заперечення Творця всесвіту, який зробив зовнішні причини завісою для приховування руки своєї могутності, — це не акт розуму, але акт волі. Іншими словами, гіпотеза причинності є грубим і хитрим засобом, за допомогою якого людина розподіляє власність Творця між створіннями, з тим, щоб вона змогла бути абсолютним власником і правителем над собою і над усім, чим вона володіє.
Моя мета полягає не в переказі книг «Рісале — і Нур», але для того, аби продемонструвати, наскільки далекими були мої попередні уявлення про Аллага до прочитання цих книг. Я думав, що, промовивши «Ля іляга ілляллаг», я сказав все, що повинно бути сказано про Аллага. Завдяки «Рісале-і Нур», я зараз зрозумів, що раніше в моєму уявленні «бог» був тим, що давав мені можливість заповнити прогалини, невідомим фактором, майже довільно поміщеним на початку створення, щоб уникнути неможливості нескінченного ланцюга сотворення. Він був «першопричиною», «першим поштовхом», таким собі «богом, що заповнював прогалини». Він був немов «королем» в англійському варіанті конституційної монархії, по відношенню до якого має виявлятися максимум поваги, але не дозволено втручатися в справи повсякденного життя!
«Рісале — і Нур», натхнений словами «Ля іляга ілляллаг», показує знамення Бога в його створіннях, що є дзеркалами його Імен і атрибутів (якостей), які виявляються перед нами в постійно нових і змінних формах і композиціях, призводячи в результаті до пізнання, підтвердження, покірності, любові і поклоніння. «Рісале — і Нур» демонструє особливий процес становлення мусульманином в справжньому сенсі цього слова: від роздумів до пізнання, від пізнання до підтвердження, від підтвердження до віри або переконаності, а від переконаності до покірності. Кожна нова мить, кожен новий день, виявляє нові аспекти Божественної Істини, і цей процес безперервний. Зовнішні вияви Ісламу, тобто форми поклоніння, в певному сенсі незмінні. Однак, віра (іман) може або ж посилюватися, або ж слабшати, в залежності від безперервного процесу, про який я тільки що говорив. Таким чином, це є реалією віри, на яку найбільше необхідно звертати нашу увагу; реалії Ісламу неминуче базуватимуться на ній.
Таким чином, я можу сказати, що я був мусульманином, але не був віруючим мусульманином, бо те, що я приймав за віру, насправді було не більше ніж неспроможністю заперечення. Бадіуззаман не привів мене до Ісламу — це міг би зробити кожен, але привів мене до віри, до переконання. До переконання шляхом дослідження, а не шляхом наслідування.
Повернімося до питання: що ми, мусульмани, можемо дати Заходу? Моя відповідь: все і нічого. Іман (віру) й Іслам, які являють собою все; і у нас є наше власне розуміння і тлумачення Ісламу, які в більшості випадків є порожнім місцем.
Як випливає з книг, які знайомили мене з Ісламом, практично все, що було написано для Заходу, залишилося на рівні якогось простого культурного обміну. А питання віри, що є основним, майже завжди обмежувалося виносками, або ж повністю ігнорувалося.
У Корані слово «Аллаг» згадується більш ніж 2500 разів, слово «Іслам» — менше десяти. Сучасна ж ісламська література постає у межах протилежного співвідношення. У Корані співвідношення між частотністю слів «іман»(віра, віросповідання) й «Іслам»— 5:1 на користь «іман». У назвах книг арабською мовою, написаних до кінця 19-го століття, слово «Іслам» трохи перевищує «іман» у співвідношенні 3:2. У 1960-х роках це співвідношення частотності сягнуло до 13:1, а сьогодні воно, безумовно, досягає ще вищого рівня. Природньо, що в такому разі, підхід Заходу до Ісламу зосередився як на системі, на альтернативній «ідеології», і був представлений майже повністю без звернення до істин віри (іман).
Інша причина, чому наш підхід до Заходу досяг незначного прогресу, полягає в нашому хибному розумінні Заходу. Захід є не тільки геополітичним утворенням, але також певною метафорою. Географічно, Захід — це перше місце масового повстання проти Божественного начала. Сучасна західна цивілізація, як нам відомо, є першою цивілізацією, яка не має в своїй основі певного релігійного віросповідання. Захід, таким чином, є метафорою заходу сонця віри, метафорою затемнення Божественного начала. І оскільки це затемнення вже не обмежується геополітичним Заходом, можна сказати, що там, де істини віри були відкинуті, — це захід. Таким чином, Захід слід розглядати як стан душі, як хворобу, як оману. Першопричиною цього, як вказує Саїд Нурсі, є хвороба самопоклоніння, поклоніння своєму «Ене » (арабськ. «Я» або «его»).
Починаючи з епохи Відродження, людина на Заході була точкою відліку самої себе, центром власного світу, єдиним мірилом, за яким вона жила у своєму жалюгідному мікросвіті. Вона викрала одяг божественних Імен, одягнула його і уявила себе у якості бога. Але проблема в тому, що цей одяг не пасує їй, і не пасуватиме.
Не бажаючи визнавати, що її обов’язок полягає в роздумі над божественними виявами в ім’я Творця. І згідно з Його волею, людина Заходу проголошує їх своєю власністю і витрачає життя, намагаючись додати їх до свого уявного майна. Її пошуки нескінченного в тлінному світі затягують цю людину в жорстоку і злочинну конкуренцію зі своїми родичами. Нескінченні бажання людини ще більше загострюються тим фактом, що вона обмежена, безсила і залежна; і обов’язково, полишивши все, що вона вважала своїм майном, зіткнеться віч-на-віч зі смертю. Людина намагається приховувати свої обмеженість і недоліки, які повинні б нагадувати їй про абсолютну залежність і безсилля, Західна людина побоюється думок про свою кінцеву долю, придушує закладену в ній здатність пізнавати і любити Творця, визнати, що людина (без Нього) – ніщо і нічого свого не має.
Світське, егоцентричне суспільство Заходу на всіх рівнях спрямоване на засліплення і одурманення, — з метою приховати той факт, що «релігія его» не виправдала надій, що світська Трійця «безмежного прогресу, абсолютної свободи і необмеженого щастя» так само безглузда, як і християнська Трійця, відкинута століття тому; щоб приховати той факт, що економічний і науковий прогрес, який є основним ідеалом світського гуманізму, перетворили Захід на духовну пустелю і знищували покоління за поколінням.
Однак є люди, які починають прокидатися, усвідомлювати ілюзію, в якій вони живуть. І ось цим людям слід показати хворобу «Ене» (власного «Я»). Марно пояснювати тим, хто потерпає від цієї хвороби, про те, що економічна або судова система Ісламу найбільш рівноправна або найбільш справедлива. Ви не зможете вилікувати людину, хвору на рак, даючи їй новий одяг. Те, що вона потребує, — це правильний діагноз, хірургічна операція і постійне лікування. У трактаті ж «Рісале-і Нур » все це є.
Ви пам’ятаєте, що на початках я відмовився від «Рісале — і Нур», вважаючи його твором містицизму, і я чув, що й інші говорять про нього щось подібне. Насправді ж все навпаки, тому що в чіткому виборі, який ставить перед нами Саїд Нурсі, немає нічого таємничого: віра або невіра, вічне щастя або вічна скорбота, порятунок або загибель, рай або пекло, — в цьому світі і в подальшому.
Я чув також, що «Рісале-і Нур» називають «революційним», і я згоден із цим твердженням. Але тут не мовиться про революцію в політичному сенсі цього слова. У «Рісале-і Нур» немає жодної згадки про це. Хоча я впевнений, що якби Бадіуззаман виступав за насильницьке повалення всіх світських режимів, то «Рісале-і Нур» в обов’язковому порядку вивчався б у всіх західних університетах, а ім’я Бадіуззамана було б найвідомішим на Заході.
Тому що екстремізм, а надто релігійний, — це ахіллесова п’ята Заходу. Що може бути краще, прекрасніше від видовища в очах західних засобів масової інформації, ніж тисячі обурених мусульман, які в якійсь далекій країні з криками «Смерть Америці!» вимагають революції і введення шаріату? Захід вже не потребує спотвореного уявлення щодо Ісламу: ми це самі робимо за них, їм же залишається тільки зняти і показати. Я пам’ятаю схожу демонстрацію, що минула більше ніж десять років тому в одній країні, в якій Америку називають «Великим дияволом». Мене тоді вразило, що більш, ніж 70% натовпу були одягнені в «Левіс», а недопалки, що залишилися після демонстрації, були від сигарет «Мальборо» і «Вінстон». Немов одна рука розриває або ж вимагає розірвати узи, які пов’язують нас із Заходом, тоді як інша рука ще більше пов’язує їх між собою.
А ще, ми постійно стверджуємо, що настав час дій, а не балачок. Я навіть чув, що це ж говорять щодо «Рісале — і Нур»: «це все слова, — говорив хтось, але жодних дій». Але ми навіть не говорили, ми просто стогнали і волали. І тому що ми не розмовляли, не обговорювали — брат з братом, віруючий з віруючим, мусульманин з мусульманином, — в ім’я Аллага, мовою Корану і мовою, якою написана книга Всесвіту, коли ми діємо, ми діємо хибно, без компетенції, без дисципліни, без справжніх критеріїв і орієнтирів. І, врешті-решт, без будь-якого довготривалого результату. Захід це прекрасно розуміє.
Ні, революція, прихильником якої є Бадіуззаман, не відноситься до таких революцій, до яких закликають на вулицях Тегерана, Каїра або Алжиру. Революція, передбачена у трактаті «Рісале — і Нур», — це передовсім революція в свідомості, в серці, в душі людини. Це не Ісламська революція, але натомість —революція віросповідання. Це відбувається на двох рівнях: вона влаштована так, щоб вивести мусульман з наслідувальної віри до усвідомленої віри, і відвести невіруючих від самопоклоніння до поклоніння Аллагу. І саме тому, в очах тих, хто контролює західну думку, такі праці, як «Рісале-і Нур», здаються небезпечними.
В кінці я хотів би сказати таке: після багатьох років пошуків і порівнянь, я можу сміло стверджувати, що трактат «Рісале-і Нур» — це самодостатня, всеосяжна праця з Ісламу, яка бачить світ таким, яким він є насправді, яка являє нам істини віри такими, які вони є, яка тлумачить Коран так, як того бажав наш Пророк, яка визначає справжні і дуже небезпечні хвороби, від яких потерпає сучасна людина, і пропонує лікування.
Не можна ігнорувати таку працю, як «Рісале-і Нур», що відображає світло Корану і висвітлює істини світобудови. Тому що тільки Іслам захищає сучасну людину від катастрофи, і я вважаю, що майбутнє Ісламу залежить від «Рісале-і Нур» і від тих, хто слідує за ним і черпає в ньому натхнення.
«РІСАЛЕ — І НУР»: РЕВОЛЮЦІЯ ВІРОСПОВІДАННЯ. Д-р Колін ТЕРНЕР
(The Risale-i Nur: a Revolution of Belief. Dr. Colin TURNER)
(Манчестерський університет, Великобританія)
Стисло про автора статті. Він народився в Англії, в м. Бірмінгемі, в 1955 р. У 1975 р. прийняв Іслам. Закінчив Дурхамський університет за спеціальністю арабська та перська мови. Згодом захистив докторську дисертацію з політичних і релігійних рухів Ірану в Сафавітський період. Викладає в Манчестерському університеті.
