Фрагмент з «Дев’ятої Надії» «Двадцять шостого Сяйва»

Під час Першої Світової війни я перебував на північному сході Росії, в віддаленій Костромської губернії. Там, на березі знаменитої річки Волги, стояла маленька мечеть місцевих татар. Я почувався дискомфортно серед моїх товаришів – полонених офіцерів. Мені хотілося самотності, але мені не дозволяли виходити. Татарська громада вступилася за мене і поселила мене в тій самій мечеті, де я перебував на самоті.

Наближалася весна. Довгі ночі цих північних країв я проводив без сну. Сумний плескіт хвиль, нудний шепіт дощу і сумне віяння вітру тимчасово пробудили мене від глибокого безпечного сну. Хоча я ще не вважав себе старим, проте побачивши світову війну, по суті, уже був таким. У свої сорок я відчував себе вісімдесятирічним, немов до мене був звернений сенс аяту:

يوم يجعل الولدان شيبا

«… той День,коли стануть сивими малі діти» (Коран 73:17)

 

У ті довгі, темні ночі, в печалі, на чужині, мене здолав відчай. Дивлячись на свою слабкість і самотність, я втратив надію. У цьому стані на допомогу мені прийшов Мудрий Коран, і язик мій проказав:

حسبنا الله ونعم الوكيل

«Достатньо нам Аллага! Прекрасний же він опікун!» (Коран 3: 173).

Серце ж, плачучи, мовило:

غريبم بى كسم ضعيفم ناتوانم الامان گويم عفو جويم مدد خواهم زدرگاهت الهى

«Покинуте я, самотнє і безсиле! Про порятунок кличу, прощення прошу, допомоги бажаю від Обителі Твоєї, о мій Аллаг!»

Душа ж моя, згадуючи старих друзів, що залишилися на Батьківщині, уявивши смерть на цій чужині, мовила, як Ніязі Міср:

«Зазнавши прикростей світу,

Розправивши у безвість крила,

Злітаючи, щомиті,

Кличу я натхненно: «Друже, друже!»

Говорячи так, бажав я зустрічі з друзями. Що ж … У ту сумну, печальну, довгу, забарвлену розлукою ніч в чужому краї мої слабкість і безсилля стали настільки потужними заступниками перед обителлю Господа, а також засобом [порятунку], що я досі дивуюся. Адже за кілька днів, сам того не очікуючи, я самотою, не знаючи російської мови, втік, здолавши шлях, який вимагав цілого року. Із допомогою Всевишнього, що прийшла до мене через мої слабкості і безсилля, я дивовижно врятувався. Пройшовши Варшаву і Австрію, я дістався Стамбула. Мій легкий порятунок був напрочуд надзвичайним. Легко і просто я завершив цей довгий шлях втечі, що не вдавалося навіть найсміливішим і хитрим людям, які володіли російською мовою.

Однак стан, в якому я перебував тієї ночі на березі Волги, викликав у  мене рішення провести решту життя в печерах. Досить втручання в суспільні справи людей, – сказав я собі, – Оскільки в могилі я так чи інакше буду один, то для того, щоб звикнути до самотності, я обираю її вже зараз.

Але на жаль, численні поважні стамбульські друзі, блискуче мирське життя цього міста, а надто такі непотрібні речі, як почесті і слава, яких я зазнав, змусили мене тимчасово забути про те рішення. Немов та чорна ніч на чужині була світлою зіницею в оці мого життя, а білий, блискучий день Стамбула був в тому оці якимось каламутним, незрячим білком, який не зумів побачити прийдешнє і знову заснув. І лише через два роки шейх Абдулькадир Гейляні (аль-Джіляні), своєю книгою «Футух’уль Гайб», знову відкрив мої очі.

 

***

 

У Стамбулі Бадіуззамана зустрічають і світила науки, і придворна еліта. Його призначають членом наукової ради «Дар уль-Хікмат» Османської Імперії. Цей відділ в той був науковою радою, ісламською академією, до якої входили такі відомі ісламські вчені-богослови, як Мехмед Акиф, Ізмірлі Ісмаїл Хакки, Ельмалили Хамді.

Духовний послідовник Бадіуззамана – його племінник Абдуррахман – повідомляє таке: «У 1918 р, після повернення з полону, мого дядька без його згоди призначили членом наукової ради «Дар уль-Хікмат». Однак, оскільки полон сильно виснажив його, він ще якийсь час не міг приступити до виконання своїх обов’язків. Багато разів він намагався відмовитися від посади, але друзі не дозволяли йому зробити це. Тому він все-таки взявся до роботи.

Я уважно стежив за його станом. Він абсолютно не витрачався на себе, за винятком найнеобхіднішого, і відповідаючи на питання тих, хто цікавився, чому він настільки економний, Бадіуззаман говорив: «Я хочу жити так, як більшість людей. Більшість може дозволити собі лише це. Я не хочу копіювати марнотратність меншості».

Залишаючи собі від платні лише найнеобхіднішу частину, решту він віддавав мені зі словами: «Збережи». Я ж, покладаючись на дядькову любов і на його зневагу до майна, без його відома витратив річну суму. Після цього він сказав мені: «Ці гроші були для нас забороненими. Вони належали народу. Чому ти розтратив їх?! Я звільняю тебе з посади скарбника і призначаю себе!»

Минув деякий час… Потім до його серця прийшла думка надрукувати дванадцять праць, що пояснюють істину. Для цього він використовував гроші, відкладені зі своєї платні. Він безкоштовно роздав всі екземпляри, за винятком кількох маленьких брошур. Я запитав, чому він не продав їх, на що він відповів: «Із платні мені дозволена лише життєво необхідна частина. Решта – надбання народу. Я повертаю це надбання народу в такий спосіб».

 

* * *

Фрагменти з написаного Бадіуззаманом про своє життя в Стамбулі після повернення з полону.

«Десята Надія» «Двадцять шостого Сяйва»

У Стамбулі, після повернення з полону, безтурботність на один-два роки знову здолала мене. Одного дня, в той час, коли політична атмосфера відвернула мою увагу від самого себе і розсіялася, я сидів на стамбульському кладовищі «Еюб Султан», на височині, зверненій до яру. Я подивився на Стамбул, і мені здалося, ніби мій власний світ вмирає, а моя душа, немов залишає тіло. Я сказав собі: «Цікаво, може, надгробні написи цього кладовища так на мене вплинули?» – і потупив свій погляд. Потім я подивився вже не вдалечінь, а на кладовище. Моєму серцю нагадали: «На цьому кладовищі лежить сто Стамбулів, бо Стамбул сотню разів спустошувався, наповнюючи це кладовище своїми жителями. Тобі не уникнути веління Всемогутнього і Мудрого, який переселив сюди все населення Стамбула. Ти теж підеш».

Залишивши кладовище, зі страшними думками, я увійшов, як входив вже багато разів, до маленької кімнатки при мечеті «Султан Еюб». Я подумав, що я тричі є гостем: я є гостем в цій кімнаті, я гість і в Стамбулі, і в цьому світі. Гість має турбуватися про свій шлях. Так само, як я покину цю кімнату, одного дня я покину Стамбул, а потім і цей світ. У такому стані мої серце і голову здолали сумні, болісні, розпачливі печаль і скорбота. Адже я втрачаю не одного-двох приятелів – я розлучаюся з тисячами улюблених стамбульських друзів, розлучаюся з самим Стамбулом, який дуже люблю; я розлучаюся з сотнями тисяч моїх друзів в цьому світі, і так само розлучаюся із самим цим прекрасним світом, який я настільки сильно люблю, і який так мною оволодів! Із такими думками я повернувся на ту цвинтарну височину. Оскільки іноді, щоб переоцінити щось, я ходив в кіно, то, як це буває в фільмах, де тіні минулого переносяться в майбутнє і померлих ми бачимо  такими, що пересуваються на своїх ногах, перехожих я уявив як ходячих мерців. Моя уява сказала мені: «Оскільки деякого із похованих можна побачити в кіно, то на тих, хто в майбутньому безсумнівно потрапить сюди, дивись так, ніби вони вже на цьому кладовищі. Вони теж мерці, які ще ходять».

У той момент світло Мудрого Корану і настанови шейха Гейляні (аль-Джіляні) змінили цей сумний стан радісним.

У відповідь на той смуток, світло, яке йде від Корану, нагадало про наступне:  «Коли ти був на північному сході, на чужині, в Костромі, у тебе було кілька друзів з числа полонених офіцерів. Ти знав, що вони неодмінно за нагоди повернуться до Стамбулу. Якби тоді хтось запитав тебе, чи залишишся ти тут або поїдеш до Стамбулу, то, зрозуміло, маючи хоч частинку розуму, ти натхненно й радісно погодився б негайно вирушити. Адже з тисячі твоїх друзів дев’ятсот дев’яносто дев’ять перебувають у Стамбулі. Кілька, які зараз тут, теж неодмінно туди потраплять. Для тебе повернення в Стамбул – це не сумна розлука,  не печальне розставання. І ось, ти повернувся. Хіба ти не радий? Ти врятувався від довгих темних ночей і дуже холодних зимових бур тієї ворожої держави. Ти приїхав в цей прекрасний Стамбул, подібний до земного раю. І так само, з самого твого дитинства і по цей день, дев’яносто дев’ять зі ста дорогих тобі людей, переселилися на жахливе для тебе кладовище. У цьому світі залишилося лише кілька твоїх друзів, але і вони підуть туди ж. Твоя смерть в цьому світі – не розлука, а зустріч, возз’єднання з близькими. Вони, тобто ті вічні душі, залишивши на землі свої тлінні гнізда (тіла, – прим.перекл.), мандрують: одні серед зірок, інші на різних рівнях загробного світу».

Так, Коран і віра довели цю істину настільки переконливо, що якщо не бути зовсім безсердечним, бездушним і якщо серце ще не задихнулося від помилок, то потрібно вірити в неї так, ніби бачиш те на власні очі. Адже Щедрий і милосердний Творець, який прикрасив цей світ незліченними видами благ і дарів, щедро й зацікавлено показує свою турботу, зберігає навіть такі незначні речі, як насіння, безумовно і безсумнівно, безжальним способом, як це видається зовні, не карає, чи не нищить марно людини, яка є найдосконалішим, найзмістовнішим, найважливішим і найулюбленішим серед Його творінь. Очевидно, схоже до насіння, посіяного хліборобом в землю, Милосердний Творець тимчасово переміщає свої улюблені творіння в землю, яка є вратами милості, щоб вони  «проросли» в іншому житті.

Отже, після цього нагадування Корану, кладовище стало для мене ближчим, ніж Стамбул, а самотність, усамітнення стали милішими бесід і товариства. Неподалік від Босфору, в Сариєрі, я знайшов для себе відлюдну місцину. Абдулькадир Гейляні (аль-Джіляні) зі своєю книгою «Футух’уль-Гайб» став моїм устазом, цілителем і наставником, а Імам Раббані зі своєю книгою «Мактубат» – другом і добрим учителем. Тоді я був дуже задоволений, що постарів, віддалився від насолод цивілізації і виплутався з [мереж] суспільного життя, подякувавши за це Аллагу …

***

«Одинадцята Надія» «Двадцять шостого Сяйва»

Після мого повернення з полону, ми з моїм нині покійним племінником Абдуррахманом жили в Стамбулі, в маєтку на пагорбі Чамлиджа. Для таких, як ми, таке життя в мирському плані можна було вважати найщасливішим. Адже мені вдалося врятуватися з полону, я працював у вищій науковій раді «Дар-уль-Хікмат», на найвищому рівні мав успіх у поширенні знань відповідно до моїх наукових принципів, мені виявляли неабиякі повагу і шану, я жив у найпрекраснішому районі Стамбула – Чамлиджа, і все у мене було прекрасно. Крім того, поруч зі мною перебував досить тямущий, самовідданий учень, слуга, писар, якого я вважав своїм духовним сином – мій покійний племінник Абдуррахман. У цей час, коли я вважав себе найщасливішою людиною на світі, поглянувши на себе в дзеркало, раптом побачив сиве волосся на голові і в бороді. Знову до мене прийшло духовне пробудження, яке відчув у  мечеті в Костромі. Так, я почав досліджувати стани і причини, до яких тягнулося моє серце, які вважав основами мирського щастя. Який би я не вивчав, бачив, що він гнилий, брехливий і не вартий зв’язку. У той момент я побачив в своєму товаришеві, якого вважав найвідданішим, якусь несподівану невірність. Я жахнувся мирського життя! Серцю своєму я сказав: «Невже я так сильно помилився ?! Бачу, що на мій стан, гнітючий з позицій істини, багато людей дивляться із заздрістю. Невже вони зійшли з розуму ?! Або, може, я божеволію, і тому цих залюблених у світ людей бачу божевільними?»

  Під час такого потужного пробудження, викликаного старістю, я перед усім побачив тлінність речей, з якими я був пов’язаний. Також, я поглянув на себе і побачив, що є абсолютно безсилим. Тоді моя душа, яка бажає вічності, але одержима тлінними речами, уявивши їх вічними, надривно мовила: «Оскільки тіло моє тлінне, яка мені користь від тлінного? Якщо я вже безсила, то чого я можу очікувати від цих безсилих? Для того, щоб позбутися цієї біди, мені потрібен Незмінно Вічний, Споконвіків Всемогутній!»  Після цих слів я почав дослідження.

Тоді я звернувся насамперед до вже відомих істин, шукаючи якусь розраду, якусь надію. На жаль,  тоді філософські знання у моєму сприйнятті були в ряд зі знаннями ісламськими, і ці філософські знання я помилково вважав основою вдосконалення й просвітлення. Однак, філософські питання дуже сильно заплямували мою душу і стали перешкодою на шляху мого духовного розвитку. Раптом, за милістю і щедрістю Всевишнього, на допомогу мені прийшла свята мудрість Благородного Корану. Як було викладено в багатьох працях, вона очистила, змила бруд тих філософських питань.

Наприклад, духовний морок, що виходить від філософських наук, змушував мою душу задихатися в [матеріальному] Всесвіті. Куди б я не спрямовував погляду, в пошуках світла, в тих питаннях я не міг його знайти, продовжуючи задихатися. І лише віра в єдиного Бога, якої навчає фраза Мудрого Корану لا اله الاهو «Немає бога, крім Нього» яскравим світлом повністю розсіяла той морок, і я зітхнув із полегшенням. Однак нафс і шайтан, зважаючи на уроки, отримані від філософів, одержимих не правильними ідеями, продовжували атакувати розум і серце. Диспути з нафсом, що відбувалися під час цих атак, слава Аллагу, завершилися перемогою серця. Вони частково записані в численних рісале. Вдовольняючись ними, щоб показати лише тисячну частинку перемоги серця, я наведу тут лише один аргумент із тисячі, щоб відновити чистоту в душах деяких літніх людей, які були заплямовані в молодості, вразивши й розбестивши серця питаннями, в яких є помилки, які є безглуздими, називаючись водночас філософією і цивілізованими науками, щоб врятувати їх віру в Єдиного Бога від шкоди нафсу і сатани.

Отже, як адепт філософських наук, мій нафс сказав: «У цьому світі спостерігається втручання природи, речей у світ творінь. Будь-яка річ залежна від певної причини: плоди – від дерев; рослини – від землі. І навіщо тоді чекати від Аллага навіть найдрібнішої і незначною речі, просити у Нього чогось?! “.

Тоді світло Корану і сенс єдинобожжя розкрилися в певний спосіб. Цьому філософському нафсу серце відповіло: «Щось мале і незначне, як і щось найбільше, виходить безпосередньо з могутності Творця всього Всесвіту і безпосередньо з Його скарбниці. Інакше і бути не може! Причини ж – лиш якась завіса. Адже творіння, які вважаються найменшими і незначними, інколи перевершують своєю майстерністю більші. Майстерності, закладеній у мусі, якщо і не більше, ніж в курці, то і не менше. У такому випадку, незалежно від розміру, всі вони або будуть мати матеріальні причини, або будуть віддані Одному – Єдиному Творцеві. Перше є безглуздим, а друге – необхідним, обов’язковим. Адже якщо віддати їх Одному – Єдиному, Одвічному і Всемогутньому Творцеві, то, звичайно ж, побачені на власні очі незвичайні легкість і простота [у творенні] зумовлюватимуться всеосяжністю Його знання і величчю Його могутності, оскільки Його знання, чітко підтверджується гармонією і мудрістю всіх творінь, охоплює все суще, оскільки в Його знанні визначений обсяг, розмір кожної речі, оскільки видно, що довершені творіння з легкістю з буття переходять у  небуття, і оскільки Всемогутній і Всезнаючий Творець володіє безмежною могутністю, здатний, наче запаливши сірник, за допомогою веління «Будь!» («Коли Він воліє чогось, то тільки говорить: «Будь!» – і воно є!» Коран 36:82) створити будь-що, що ми й довели, використовуючи незліченні потужні аргументи в багатьох рісале – особливо в «Двадцятому Листі» і в кінці «Двадцять третього Сяйва».

Якщо уявити, що на якусь велику книгу, написану спеціальними, невидимими чорнилами, буде нанесено розчин, який дозволить побачити написане, цю книгу можна буде прочитати. Аналогійно, у всеосяжному знанні Одвічного й Всемогутнього Творця  кожній речі надається певний образ та визначаються її характеристики. Всемогутній, своїм велінням كن فيكون «Будь …», своїми безмежною могутністю і загальною волею, легко і просто визначає суть цього написаного, суть цього знання, подібно до речовини, що виявляє суть написаного, являє Свою силу, яка є одним із проявів Його могутності, дає кожній речі можливість зовнішнього (матеріального) існування, визначає її характеристики і дає змогу відчитати візерунки Своїй мудрості.

Якщо все суще не присвятити Споконвічному Всемогутньому і Усезнаючому, тоді тіло такого малого творіння, як муха, потрібно буде комбінувати із великої кількості складників, зібраних з усього світу, що стане можливим лише за умови знання кожної частини про сутність єства мухи та досконалість процесу творення.  Адже природа, надто матеріальні причини, на підтвердження наділених розумом, не можуть творити з нічого. Якщо навіть вони і будуть що-небудь створювати, то шляхом підбору і сполуки [елементів]. Оскільки їм необхідно займатися підбором і комбінуванням, то з огляду на, що будь-яка жива істота включає в себе зразки дуже багатьох елементів і складових світу, будучи певним екстрактом, якимось насінням Всесвіту, елементи насіння доведеться збирати з усього дерева, а елементи живої істоти – з усієї земної поверхні, просіюючи через найтонше сито і зважуючи на найточніших вагах. До того ж, природні причини нерозумні і повільні, не володіють необхідним знанням для планування, моделювання, програмування, з наявністю яких вони могли б сплавити, залити частки елементів в якусь нематеріальну, ефемерну форму, щоб вони не розсипалися, не порушили визначеного порядку. Оскільки образ, форма кожної справи може бути різноманітною, стає очевидним, наскільки нерозумно, неймовірно, неможливо, щоб природні причини зберігали, не розсіюючись, впорядковано, надаючи один одному певних форм та вигляду, без зразків і шаблонів, часточки елементів, набирали правильної форми серед міріад інших незліченних форм, даючи живій істоті гармонійне тіло. Очевидно, чиє серце не осліпло, той зрозуміє це. Базуючись на цій істині, відповідно до змісту великого аяту:

ان الذين تدعون من دون الله لن يخلقوا ذبابا ولو اجتمعوا له

«Воістину, ті, до кого ви звертаєтеся замість Аллага, не створять навіть мухи, якщо й усі зберуться разом!» (Коран 22:73)

якщо об’єднаються всі матеріальні причини і, якщо вони будуть мати волю, вони не зможуть відтворити тіло однієї-єдиної мухи з усіма її органами! Якщо ж і зберуться, то не зможуть відтворити [частини] відповідної форми цього тіла. Якщо навіть відтворять, то не змусять безперервно оновлюватися його частини, що наявні у його складі і функціонують в ньому, працювати чітко. Очевидно, що причини не можуть бути господарями цих творінь. Отже, хтось інший є справжнім власником цих створінь. Так, справжній власник це саме той,  для кого, як слідує зі змісту аяту:

ما خلقكم ولا بعثكم الا كنفس واحدة

(Коран 31:28),

створення всіх живих істот на Землі настільки ж легке, як оживлення мухи, а створення весни таке ж просте, як створення квітки. Адже Він не потребує підбору і комбінування [елементів], оскільки Він є володарем веління كن فيكون «Будь …», і щовесни, крім основних матерій незліченних весняних творінь, з нічого створює їх численні характеристики, стани та види; оскільки в Його знанні визначені плани, моделі, списки і програми кожної справи, і оскільки жодна частинка не здатна вийти за межі Його знання і могутності, то кожну річ Він створює надзвичайно легко, схоже до запалювання сірника. Жодна річ не збивається зі свого шляху навіть на частинку. Як планети є Його слухняним військом, елементарні частинки є Його дисциплінованою армією. Оскільки частинки рухаються, опираючись на Його одвічну могутність і функціонують відповідно до правил Його одвічного знання, то творіння створюються його могутністю. Суть деяких маленьких творінь, зовні здається незначною, проте не зменшується. Маючи зв’язок із  Могутністю, муха вбиває Німрода, мураха руйнує палац фараона, наче порошина, соснове насіннячко несе на своїх плечах вантаж величезного соснового дерева. Як уже неодноразово було доведено в багатьох рісале, як солдат, за допомогою військової присяги пов’язаний із правителем, залагоджує справи,  що в сотні тисяч разів перевершують його власні можливості, наприклад, бере в полон будь-якого шаха – так і всяка річ, пов’язуючись зі Споконвічно Могутнім, удостоюється чудесного мистецтва, що в сотні тисяч разів перевершує [сили і здатності] природних причин.

Висновок.Нескінченні майстерність і легкість в існування кожної речі показують, що все створене – витвір Вічного і Всемогутнього Творця, що наділений всеосяжним знанням. Інакше виникне чимало безглуздя, від чого жодна річ не зможе існувати й перейде зі сфери імовірного в сферу неймовірного, неможливого. Нічого не зможе існувати й навіть: поява, виникнення будь-чого стане безглуздою.

Зважаючи на ці тонкі, поважні, дуже глибокі і явні докази, мій нафс, будучи тимчасовим учнем сатани і довіреним філософів, які заблукали, замовк і, слава Аллагу, цілком увірував, сказавши:

– Я потребую такого Творця, такого Господа, який відає навіть найнезначніші порухи мого серця і мої найтихіші благання; який задовольняє найпотаємніші потреби моєї душі; який, щоб обдарувати мене вічним щастям, здатний змінити цей величезний світ на світ вічний (прибрати цей світ, встановивши замість нього світ Інший); який наділений могутністю, здатний створити як муху, так і небеса, здатний засвітити на небесах Сонце, наче якесь око, і помістити атом в зіницю мого ока. Бо той, хто не в змозі створити муху, не може і проникнути в потаємні помисли мого серця, не може почути благання моєї душі; той, хто не створив небес, не може обдарувати мене вічним щастям. Отже, мій Господь – Той, Хто спрямовує помисли мого серця і той, хто за годину затягнувши небо храмами, очищає його, хто змінить цей світ на світ вічний і, створивши Рай, відкриє мені його врата і запросить увійти.

Отже, мої вже постарілі браття,  на лихо, як і мій нафс, частину свого життя витративши на позбавлені світла філософські та  закордонні науки! Зрозумійте ж, наскільки сильним, справжнім, непохитним, невразливим і незмінним є стовп віри, джерелом якого служить постійно повторюване мовою Корану священне веління: لا اله الاهو «Немає бога, крім Нього». Наскільки [потужно] він розсіює духовний морок і зцілює духовні рани!

 

* * *

У 1920-му році Стамбул окуповують. У цей час Бадіуззаман видає свою працю «Шість кроків» («Хутуваті ситим»), що викриває колоніальну політику Заходу щодо ісламського світу і османів. Своєю антиокупаційною діяльністю він підтримав народно-визвольного рух. Активність Бадіуззамана в Стамбулі зацікавила новий уряд в Анкарі. Його, від імені парламенту, наполегливо запрошують до Анкари. Він приймає запрошення і в 1922 приїжджає. Його урочисто зустрічають у парламенті.

В Анкарі, Бадіуззаман видає працю, в якій викриває матеріалізм, атеїзм, доводячи існування Всевишнього і Його єдність.

Уряд пропонує йому місце депутата, членство в Управлінні у справах релігії і посаду всезагального проповідника східних вілаєтів у Туреччині. Однак Бадіуззаман побачив вияви згаданих у хадисах повідомлень про те, що в кінці часів в ісламському світі і в усьому людстві з’являться жахливі постаті, і визнавши неможливим співробітництво, відмовився від запропонованих йому посад. У травні 1923 року, покинувши Анкару, подався на схід, у місто Ван. Там, бажаючи поклоніння на самоті, він залишається у печері на горі Ерек. Із цього моменту починається новий період його життя, названий ним епохою «Нового Саїда».

Коли Саїд Нурсі жив в печері в околицях міста Ван, на сході Туреччини спалахнули повстання. Один з ініціаторів заколоту пише йому послання, в якому, згадуючи про великий вплив Саїда Нурсі, просить його про підтримку. На це Бадіуззаман відповідає: «Турецький народ багато століть служив Ісламу і виплекав багатьох праведників. На їх онуків не можна піднімати меч. Тому відмовтеся від своїх задумів. Народ потрібно наставляти і просвічувати». Незважаючи на це, під приводом повстання, що почалося в 1925 році, влада висилає Бадіуззамана на захід Туреччини, в район Бурдур, а потім в гірське село Барлу.

Leave a Comment

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *