Бадіуззаман Саїд Нурсі:  біографічний нарис

Вступне слово

В ім’я Аллага Милостивого, Милосердного!

 

Книга, яку ми від щирого серця, з чистими помислами, відкритою душею та радістю презентуємо читачам, коротко оповідає про великого вченого Бадіуззамана Саїда Нурсі, а також про «Рісале-і-Нур» —  тлумачення Благородного Корану, працю усього життя Нурсі.

На сторінках цієї книги ви дізнаєтеся, що праці Бадіуззамана популярні не лише в Туреччині й ісламському світі, а заслуговують уваги всього людства.

Тим, хто пізнав істинний смак цього життя та принади цього світу, тимчасові слава і почесті не становлять цінності. Хто знає ціну істинній увазі, не зважатиме на фальшиві симпатії приземлених людей. Саїд Нурсі в цьому аспекті є великим духовним сподвижником. Хоча його життя насичене різноманітними героїчними подвигами, викликало в людей щирий подив та захват, він повністю зосередився на істинному шляху Всевишнього. Пізнавши Божественної милості, здолавши значні перешкоди, протистоячи сотням спокус та оман, він віддано слідував шляхом істини, що й привів його до успіху.

Устаз Бадіуззаман написав «Рісале-і-Нур» без впливу будь-яких ідей або будь-чийого авторитету, без жодної матеріальної чи духовної вигоди, без особистих амбіцій.

У своїй праці під назвою «Промені» Бадіуззаман каже: «Говорячи про цінність та  важливість «Рісале-і-Нур», я хочу наголосити на істинах Корану, нагадати про стовпи віри, показати їх силу і справедливість, закликати до них тих, хто втратив сутність віри».

У книзі «Слова» він пише: «Бери з Корану все, що забажаєш», « У ньому є  все значиме, що необхідне людині для щастя у цьому та в іншому житті», «Коран зберігає свою свіжість та цінність, наче кожного століття посилається заново. Приписи та закони Корану настільки стабільні, тверді й непорушні, що з плином часу все більше виявляють свою силу».

Отже, Бадіуззаман Саїд Нурсі, розтлумачуючи в «Рісале-і-Нур» істини Благородного Корану, які дуже часі в цей період, зазнав милості пояснити їх настільки доступно, щоб кожен, залежно від своїх здібностей, міг отримати користь. Тому «Рісале-і-Нур» вважається шедевром. Отримати користь із цих праць може кожен, адже вони не адресовані окремій суспільній групі.

Звісно, ця книга не може охопити повністю усіх аспектів життя Бадіуззамана Саїда Нурсі. Дуже багато моментів подані коротко або ж зовсім не висвітлені. Охочі детальніше ознайомитися з біографією устаза Саїда Нурсі, і з його працями,  можуть звернутися до книги «Історія життя Бадіуззамана Саїда Нурсі», що входить до збірки праць «Рісале-і-Нур». Це допоможе сформувати належні уявлення про книгу та її автора. Це стосується і самої праці – «Рісале-і-Нур». Адже на сторінках цієї книги подані лише окремі уривки та цитати, які дозволяють познайомитися із працею.

Наша старанність стане запорукою успіху у Всевишнього!

Бадіуззаман Саїд Нурсі

 

Бадіуззаман Саїд Нурсі народився у 1877 році на сході Туреччини, в селі Нурс Іспаритської волості, що входила до Хізанського повіту Бітліського вілаєту. Його батька звали Мірзою, а матір – Нурією. Із шести років він виявляв потяг до знань, вирізнявся тямущістю, мав феноменальну пам’ять, був активною дитиною. До дев’яти років він жив разом із батьками. Майбутнього ученого захоплювали чесноти та рівень обдарованості старшого брата – Мулли Абдуллага, які той здобув завдяки наполегливості та потягу до знань, що вирізняло його на фоні сільських дітей, котрі не мали змоги навчатися. Це надихнуло Саїда Нурсі у дев’ятирічному віці  вступити до медресе у селі Таг Іспаритської волості. Однак основну освіту він здобув пізніше, в місцевості Догубаязит, де лише за три місяці повністю освоїв навчальну програму тодішніх медресе. За цей час йому вдалося вивчити понад вісімдесят фундаментальних праць, що були в основі освітньої системи тогочасних медресе. Це дало змогу отримати іджаза – диплом та дозвіл на викладацьку діяльність. Пізніше, у Бітлісі, Саїд Нурсі бере участь в традиційних на той час наукових диспутах, за підсумками яких захищає отриманий в 15 років іджаза і підтверджує своє наукове звання, за що тогочасні вчені назвали його «Бадіуззаман» – дивовижна, незвичайна людина свого часу,  диво епохи».

Довідавшись про славу молодого вченого, Хасан Паша, губернатор вілаєту Ван, запрошує Бадіуззамана до себе. Там учений прожив п’ятнадцять років, займаючись наставницькою та просвітницькою діяльністю населення. Спілкуючись із губернатором і чиновниками регіону Ван, він переконався, що в цьому столітті оцінкам сумнівів, шукань та викликів щодо Ісламу, суттєво бракує традиційного каляму (богослів’я) та усвідомив потребу вивчення тогочасних наук. Швидко він освоює такі дисципліни, як історія, географія, математика, геологія, фізика, хімія та астрономія. Під час свого перебування в регіоні Ван, Бадіуззаман, вивчивши доступні ідеї, дослідження, методики релігійного і наукового викладання, а також врахувавши потреби свого часу, розробляє власну систему викладання, яка полягала в донесенні учням безпосереднього сенсу релігійних істин, пояснюючи, трактуючи їх по-новому, із врахуванням особливостей сучасності.

Бадіуззаман Саїд Нурсі вирізнявся з-поміж інших учених.

По-перше, він ні в кого не приймав грошових подарунків, пожертв, навіть відмовлявся від платні, за життя не мав жодного майна, жив скромно, бідно, самотою, піддавався гонінням, чимало часу провів у засланнях та в’язницях.

По-друге, він не запитував нічого в інших учених. Натомість сам упродовж двадцяти років лишень відповідав на питання людей, пояснюючи це так: «Я не заперечую знання вчених, тому вважаю, що зайве ставити їм питання. Якщо ж хто-небудь сумнівається в моїх знаннях, то нехай питає, і я відповім».

По-третє, своїм учням, за власним прикладом, він не дозволяв брати закят (пожертви) і подарунки, спонукаючи їх працювати для слави Всевишнього.

По-четверте, він ніколи не створював сім’ї, не прив’язувався ні до чого мирського. Бадіуззаман говорив: «Все своє майно я повинен вмістити в одній руці». Коли його запитували про причини такого рішення, він відповідав: «Настане час, коли кожен позаздрить моєму становищу. До того ж, майно і багатство не приносять мені задоволення, адже я сприймаю цей світ як тимчасовий прихисток».

Проживаючи в місті Ван, Бадіуззаман разом з губернатором Тахіром Пашею стежили за новинами, які публікувалися в деяких газетах. Особливу увагу вони звертали на події, пов’язані з Ісламом. У такий спосіб, під час свого перебування в місті Ван, Саїд Нурсі проаналізував ситуацію в мусульманському світі.

Одного дня Тахір Паша повідомив йому жахливу новину, що британський міністр у справах колоній, під час свого виступу в англійському парламенті, тримаючи в руках Величний Коран, сказав: «Доки цей Коран знаходиться в руках мусульман, ми не зможемо панувати над ними. Тому необхідно докласти всіх зусиль, щоб відібрати у них його або ж віддалити їх від нього».

Ця жахлива звістка справила на Саїда Нурсі величезне враження. У душі Бадіуззамана зародилося непереборне прагнення довести і продемонструвати всьому світові, що Коран є яскравим  духовним сонцем, і він почав втілювати це в життя.

 

* * *

 

Саїда Нурсі дуже турбували негаразди і проблеми Сходу. Він був переконаний, що виходом з цієї кризи є освіта. Тому він починає докладати значних зусиль для створення університету, де викладалися б як релігійні, так і світські дисципліни. У своїй праці «Диспути» він пише: «Світлом совісті є релігійні знання; Світлом розуму – наука. Разом вони становлять істину. На цих двох крилах старанність учня злетить догори. Поодинці ж перше спровокує фанатизм, а друге – помилки і сумніви». Щоб донести ці думки до влади і реалізувати проект, у 1907 році він приїжджає до Стамбулу, де зустрічається з відомими місцевими ученими. На дверях готелю, в якому він зупинився, вішає табличку із написом «Тут даються відповіді на будь-які питання, але не звучить самих запитань».  Таким чином Бадіуззаман хотів привернути увагу правлячої еліти, науковців та мешканців Стамбулу до освітянської та наукової діяльності Східної Анатолії. Він відповідає на всі питання вчених, які відвідують його групами. Його незвичайний стан, поведінка, а також те, що він, незважаючи на свій молодий вік, переконливо та красномовно відповідає на всі без винятку питання, дивує вчених Стамбула і спонукає їх до визнання того, що він достойний називатися «Бадіуззаманом».

Майже водночас Стамбул відвідує шейх Бахит Ефенді – один із провідних вчених єгипетського університету «Аль-Азхар». Вчені Стамбула, будучи безсилими дискутувати із Бадіуззаманом, що прибув із Курдистану – краю скелястих гір і стрімких схилів, – звернулися до шейха Бахіта Ефенді з проханням перемогти у дискусії з Саїдом Нурсі. Шейх погодився на пропозицію та почав шукати відповідної нагоди. Одного дня, вийшовши після намазу з мечеті «Ая-Софія», вони зайшли в чайхану. Скориставшись моментом, шейх Бахіт Ефенді, в присутності інших вчених, звернувся до Бадіуззамана:

ما تقول فى حق الاوروبائية و العثمانية

«Що Ви думаєте про  Європу і османську державу?»

Питання не передбачало виявлення широкого кола пізнань та проникливості Бадіуззамана, на меті було визначення рівня далекоглядності та здатності аналізувати ситуацію на світовій політичній арені.  На що Бадіуззаман відповів:

ان الاوروبا حاملة بالاسلامية فستلد يوما ما و ان العثمانية حاملة بالاوروبائية فستلد يوما ما

«Європа вагітна Ісламом, і колись розродиться ним. Османська ж держава вагітна Європою, і коли-небудь породить державу європейську».

Почувши це, шейх Бахіт сказав: «Із цією молодою людиною не посперечаєшся. Моя думка аналогічна, але тільки Бадіуззаман зміг висловитися так стисло і красномовно».

Згодом Туреччина перейняла безліч європейських законів і звичаїв, перетворившись на світську державу. У свою чергу, в Європі виникли симпатії та інтерес до Корану і Ісламу. Все це підтвердило слова Саїда Нурсі.

Далі, Бадіуззаман подає заяву до палацу султана, в якій описує свою ініціативу створення університету на сході Туреччини, проте тогочасна ситуація не дозволяє реалізувати задуму.

У 1910 році він залишає Стамбул і повертається до м. Ван. Подорожуючи до Вану через Батумі, дорогою він відвідує Тифліс (Тбілісі, — прим.перекл.), де піднімається на пагорб імені Шейха Санана.  Поки він уважно оглядав околиці, до нього підійшов російський поліцейський і запитав:

— Що ти так уважно розглядаєш?

— Формую план своєї медресе.

— А звідки ти?

— Із Бітлісу, – відповів Бадіуззаман.

— Але це ж Тифліс!

— Бітліс і Тифліс – брати.

— Як це розуміти?

— В Азії, в ісламському світі, один за одним починають проявлятися три світла; у вас же, один за іншим, почнуть розсіюватися три мороки. Ця завіса деспотії спаде, тоді я прийду і побудую тут свою медресе.

— Жаль …  Мене дивує твоя надія, –  сказав поліцейський.

— А я дивуюся твоєму розуму! Чи можеш ти уявити, що ця зима буде тривати вічно? Після кожної зими настає весна, після кожної ночі – день.

— Але ісламський світ роздроблений!

— Розійшлися здобувати освіту. Так, Індія – здібне дитя Ісламу – займається в англійській середній школі; Єгипет – тямущий спадкоємець Ісламу – навчається в англійській школі публічного адміністрування; Кавказ і Туркистан – два відважних сини Ісламу – навчаються в російській військовій школі і под. Отже, кожен з цих благородних нащадків, отримавши свій диплом, очолить один із регіонів і, поставивши на горизонті досконалості прапор Ісламу, що є їх великим і справедливим батьком, згідно із провіщенням, всупереч долі, оголосять таємницю одвічної мудрості, закладену в роді людському.

 

* * *

 

Взимку того ж року він відбуває до Дамаску. На вимогу вчених Дамаска він читає хутбу (проповідь, мова, – прим. перекл.) у відомій «Мечеті Омеядів» перед десятитисячною аудиторією, де було близько сотні вчених-богословів. У своїй промові він висвітлює проблеми ісламського світу. Текст цієї хутби був виданий в Дамаску в 1911 році під назвою «Дамаська Проповідь».

«Дамаська проповідь» – мудрий доказовий урок, що несе радісну звістку, звертаючись до мусульман та навіть всього людства. У проповіді йдеться про хиби мусульманського світу, причини, через які він занепав та зазнав поневолення. У хутбі наведені можливі шляхи виходу з цієї ситуації, на прикладі мудрих аргументів доведено, що Іслам в усьому світі продемонструє високий матеріальний і духовний прогрес, що ісламська цивілізація проявить себе в усій пишноті. На початку своєї проповіді Саїд Нурсі каже:

«Я отримав урок в медресе суспільного життя людства цього часу та землі, з якого зрозумів, що на відміну від стрибка в майбутнє, зробленого європейцями в розвитку, нас стримують, не даючи в матеріальному плані вийти з Середньовіччя, шість хвороб. Вони такі:

  • перша – поява  у нас відчаю та безнадії;
  • друга – загибель правдивості в суспільно-політичному житті;
  • третя – любов до ворожнечі;
  • четверта – незнання світлих зв’язків, які об’єднують людей віри один з одним;
  • п’ята – деспотизм, що поширюється схоже до інфекційних хвороб;
  • шоста – обмеження старанності особистою вигодою.

Ліки ж від цих шести жахливих хвороб я наведу в шести «словах», які вивчив в «аптеці» Корану на «медичному факультеті» нашого суспільства. Шість цих слів я вважаю основами лікування …»

Цього ж року, у зв’язку із поїздкою султана Решада в Румелію, Бадіуззаман Саїд Нурсі приєднався до його почету від імені східних вілаєтів. Тоді мало відбутися відкриття університету в Ускупі (Скоп’є, Балкани, — прим. перекл.). Через Балканську війну цей проект відклали, і Саїду Нурсі вдалося переконати султана перенести його на Схід. Згодом, у 1912 році, він повертається зі Стамбула до Вани. У 1913 році, за участю губернатора регіону Ван, він закладає фундамент університету, названого  «Медресет уз-Зехра». Але починається Перша Світова війна, і Саїд Нурсі, разом з групою своїх учнів, добровольцем вирушає на фронт, а створення університету, задля чого він так наполегливо працював, відкладається.

На фронті Бадіуззаман пише тафсір (тлумачення) Величного Корану під назвою «Ішарат уль-І’джаз». Багато його учнів гинуть, а сам він у 1916 році потрапляє в полон до росіян, його відправляють у табір для військовополонених. Тут стається інший, вартий уваги, випадок. Одного разу в табір приїхав з перевіркою головнокомандувач російської армії. Під час перевірки, Бадіуззаман не встає, щоб привітатися з ним. Головнокомандувач розсердився і, подумавши, що той його, можливо, не впізнав, ще раз пройшовся перед ним. Коли ж Бадіуззаман знову не поворухнувся, головнокомандувач через перекладача запитав:

— Очевидно, не впізнали мене?

— Упізнав. Ви – Микола Миколайович,  – відповів Бадіуззаман.

— Отже, Ви ображаєте російську армію, а значить і російського царя.

— Я не ображаю. Я – мусульманський учений. Віруюча людина вище того, хто не знає Всевишнього Аллаха. Тому перед тобою я не встану.

За це Бадіуззамана віддають під трибунал. Кілька його товаришів-офіцерів попросили його вибачитися, щоб уникнути можливих сумних наслідків, на що Бадіуззаман не зважив, гідно та мужньо сказавши:

— Смертний вирок, винесений ними, це паспорт до світу вічності.

У підсумку було прийнято рішення про страту. Перед виконанням вироку, Саїд Нурсі просить дозволити йому зробити намаз. Під час намазу, головнокомандувач підійшов та вибачився: «Я переконався в тому, що цей ваш вчинок пояснюється вашої відданістю тому, що є для Вас святим. Прошу пробачення». Після цих слів він скасував вирок.

Бадіуззаман провів в костромському полоні два з половиною роки. Все своє життя присвятивши прославлянню Всевишнього і служінню, він і тут дає настанови, уроки полоненим. Одного разу російський командир став свідком того, як Бадіуззаман давав урок дев’ятьом десяткам полонених і, визнавши цей урок таким, що має політичне забарвлення, заборонив. Однак дізнавшись, що його уроки мають релігійний, духовний характер, скасував заборону.

Татарська громада Костроми бере на поруки Бадіуззамана і поселяє його в мечеті на березі Волги.

У результаті, після понад двох років, проведених в полоні, йому вдалося втекти, скориставшись смутою, що виникла після революції 1917 року. У підсумку, у 1918 році, через Петербург, Варшаву, Берлін, Відень і Софію він повертається до Стамбула.

***

Нижче наведено уривок із праць Бадіуззамана, що описує його перебування в полоні.

Фрагмент з «Дев’ятої Надії» «Двадцять шостого Сяйва»

Під час Першої Світової війни я перебував на північному сході Росії, в віддаленій Костромської губернії. Там, на березі знаменитої річки Волги, стояла маленька мечеть місцевих татар. Я почувався дискомфортно серед моїх товаришів – полонених офіцерів. Мені хотілося самотності, але мені не дозволяли виходити. Татарська громада вступилася за мене і поселила мене в тій самій мечеті, де я перебував на самоті.

Наближалася весна. Довгі ночі цих північних країв я проводив без сну. Сумний плескіт хвиль, нудний шепіт дощу і сумне віяння вітру тимчасово пробудили мене від глибокого безпечного сну. Хоча я ще не вважав себе старим, проте побачивши світову війну, по суті, уже був таким. У свої сорок я відчував себе вісімдесятирічним, немов до мене був звернений сенс аяту:

يوم يجعل الولدان شيبا

«… той День,коли стануть сивими малі діти» (Коран 73:17)

 

У ті довгі, темні ночі, в печалі, на чужині, мене здолав відчай. Дивлячись на свою слабкість і самотність, я втратив надію. У цьому стані на допомогу мені прийшов Мудрий Коран, і язик мій проказав:

حسبنا الله ونعم الوكيل

«Достатньо нам Аллага! Прекрасний же він опікун!» (Коран 3: 173).

Серце ж, плачучи, мовило:

غريبم بى كسم ضعيفم ناتوانم الامان گويم عفو جويم مدد خواهم زدرگاهت الهى

«Покинуте я, самотнє і безсиле! Про порятунок кличу, прощення прошу, допомоги бажаю від Обителі Твоєї, о мій Аллаг!»

Душа ж моя, згадуючи старих друзів, що залишилися на Батьківщині, уявивши смерть на цій чужині, мовила, як Ніязі Міср:

«Зазнавши прикростей світу,

Розправивши у безвість крила,

Злітаючи, щомиті,

Кличу я натхненно: «Друже, друже!»

Говорячи так, бажав я зустрічі з друзями. Що ж … У ту сумну, печальну, довгу, забарвлену розлукою ніч в чужому краї мої слабкість і безсилля стали настільки потужними заступниками перед обителлю Господа, а також засобом [порятунку], що я досі дивуюся. Адже за кілька днів, сам того не очікуючи, я самотою, не знаючи російської мови, втік, здолавши шлях, який вимагав цілого року. Із допомогою Всевишнього, що прийшла до мене через мої слабкості і безсилля, я дивовижно врятувався. Пройшовши Варшаву і Австрію, я дістався Стамбула. Мій легкий порятунок був напрочуд надзвичайним. Легко і просто я завершив цей довгий шлях втечі, що не вдавалося навіть найсміливішим і хитрим людям, які володіли російською мовою.

Однак стан, в якому я перебував тієї ночі на березі Волги, викликав у  мене рішення провести решту життя в печерах. Досить втручання в суспільні справи людей, – сказав я собі, – Оскільки в могилі я так чи інакше буду один, то для того, щоб звикнути до самотності, я обираю її вже зараз.

Але на жаль, численні поважні стамбульські друзі, блискуче мирське життя цього міста, а надто такі непотрібні речі, як почесті і слава, яких я зазнав, змусили мене тимчасово забути про те рішення. Немов та чорна ніч на чужині була світлою зіницею в оці мого життя, а білий, блискучий день Стамбула був в тому оці якимось каламутним, незрячим білком, який не зумів побачити прийдешнє і знову заснув. І лише через два роки шейх Абдулькадир Гейляні (аль-Джіляні), своєю книгою «Футух’уль Гайб», знову відкрив мої очі.

 

***

 

У Стамбулі Бадіуззамана зустрічають і світила науки, і придворна еліта. Його призначають членом наукової ради «Дар уль-Хікмат» Османської Імперії. Цей відділ в той був науковою радою, ісламською академією, до якої входили такі відомі ісламські вчені-богослови, як Мехмед Акиф, Ізмірлі Ісмаїл Хакки, Ельмалили Хамді.

Духовний послідовник Бадіуззамана – його племінник Абдуррахман — повідомляє таке: «У 1918 р, після повернення з полону, мого дядька без його згоди призначили членом наукової ради «Дар уль-Хікмат». Однак, оскільки полон сильно виснажив його, він ще якийсь час не міг приступити до виконання своїх обов’язків. Багато разів він намагався відмовитися від посади, але друзі не дозволяли йому зробити це. Тому він все-таки взявся до роботи.

Я уважно стежив за його станом. Він абсолютно не витрачався на себе, за винятком найнеобхіднішого, і відповідаючи на питання тих, хто цікавився, чому він настільки економний, Бадіуззаман говорив: «Я хочу жити так, як більшість людей. Більшість може дозволити собі лише це. Я не хочу копіювати марнотратність меншості».

Залишаючи собі від платні лише найнеобхіднішу частину, решту він віддавав мені зі словами: «Збережи». Я ж, покладаючись на дядькову любов і на його зневагу до майна, без його відома витратив річну суму. Після цього він сказав мені: «Ці гроші були для нас забороненими. Вони належали народу. Чому ти розтратив їх?! Я звільняю тебе з посади скарбника і призначаю себе!»

Минув деякий час… Потім до його серця прийшла думка надрукувати дванадцять праць, що пояснюють істину. Для цього він використовував гроші, відкладені зі своєї платні. Він безкоштовно роздав всі екземпляри, за винятком кількох маленьких брошур. Я запитав, чому він не продав їх, на що він відповів: «Із платні мені дозволена лише життєво необхідна частина. Решта – надбання народу. Я повертаю це надбання народу в такий спосіб».

 

* * *

Фрагменти з написаного Бадіуззаманом про своє життя в Стамбулі після повернення з полону.

«Десята Надія» «Двадцять шостого Сяйва»

У Стамбулі, після повернення з полону, безтурботність на один-два роки знову здолала мене. Одного дня, в той час, коли політична атмосфера відвернула мою увагу від самого себе і розсіялася, я сидів на стамбульському кладовищі «Еюб Султан», на височині, зверненій до яру. Я подивився на Стамбул, і мені здалося, ніби мій власний світ вмирає, а моя душа, немов залишає тіло. Я сказав собі: «Цікаво, може, надгробні написи цього кладовища так на мене вплинули?» – і потупив свій погляд. Потім я подивився вже не вдалечінь, а на кладовище. Моєму серцю нагадали: «На цьому кладовищі лежить сто Стамбулів, бо Стамбул сотню разів спустошувався, наповнюючи це кладовище своїми жителями. Тобі не уникнути веління Всемогутнього і Мудрого, який переселив сюди все населення Стамбула. Ти теж підеш».

Залишивши кладовище, зі страшними думками, я увійшов, як входив вже багато разів, до маленької кімнатки при мечеті «Султан Еюб». Я подумав, що я тричі є гостем: я є гостем в цій кімнаті, я гість і в Стамбулі, і в цьому світі. Гість має турбуватися про свій шлях. Так само, як я покину цю кімнату, одного дня я покину Стамбул, а потім і цей світ. У такому стані мої серце і голову здолали сумні, болісні, розпачливі печаль і скорбота. Адже я втрачаю не одного-двох приятелів – я розлучаюся з тисячами улюблених стамбульських друзів, розлучаюся з самим Стамбулом, який дуже люблю; я розлучаюся з сотнями тисяч моїх друзів в цьому світі, і так само розлучаюся із самим цим прекрасним світом, який я настільки сильно люблю, і який так мною оволодів! Із такими думками я повернувся на ту цвинтарну височину. Оскільки іноді, щоб переоцінити щось, я ходив в кіно, то, як це буває в фільмах, де тіні минулого переносяться в майбутнє і померлих ми бачимо  такими, що пересуваються на своїх ногах, перехожих я уявив як ходячих мерців. Моя уява сказала мені: «Оскільки деякого із похованих можна побачити в кіно, то на тих, хто в майбутньому безсумнівно потрапить сюди, дивись так, ніби вони вже на цьому кладовищі. Вони теж мерці, які ще ходять».

У той момент світло Мудрого Корану і настанови шейха Гейляні (аль-Джіляні) змінили цей сумний стан радісним.

У відповідь на той смуток, світло, яке йде від Корану, нагадало про наступне:  «Коли ти був на північному сході, на чужині, в Костромі, у тебе було кілька друзів з числа полонених офіцерів. Ти знав, що вони неодмінно за нагоди повернуться до Стамбулу. Якби тоді хтось запитав тебе, чи залишишся ти тут або поїдеш до Стамбулу, то, зрозуміло, маючи хоч частинку розуму, ти натхненно й радісно погодився б негайно вирушити. Адже з тисячі твоїх друзів дев’ятсот дев’яносто дев’ять перебувають у Стамбулі. Кілька, які зараз тут, теж неодмінно туди потраплять. Для тебе повернення в Стамбул – це не сумна розлука,  не печальне розставання. І ось, ти повернувся. Хіба ти не радий? Ти врятувався від довгих темних ночей і дуже холодних зимових бур тієї ворожої держави. Ти приїхав в цей прекрасний Стамбул, подібний до земного раю. І так само, з самого твого дитинства і по цей день, дев’яносто дев’ять зі ста дорогих тобі людей, переселилися на жахливе для тебе кладовище. У цьому світі залишилося лише кілька твоїх друзів, але і вони підуть туди ж. Твоя смерть в цьому світі – не розлука, а зустріч, возз’єднання з близькими. Вони, тобто ті вічні душі, залишивши на землі свої тлінні гнізда (тіла, — прим.перекл.), мандрують: одні серед зірок, інші на різних рівнях загробного світу».

Так, Коран і віра довели цю істину настільки переконливо, що якщо не бути зовсім безсердечним, бездушним і якщо серце ще не задихнулося від помилок, то потрібно вірити в неї так, ніби бачиш те на власні очі. Адже Щедрий і милосердний Творець, який прикрасив цей світ незліченними видами благ і дарів, щедро й зацікавлено показує свою турботу, зберігає навіть такі незначні речі, як насіння, безумовно і безсумнівно, безжальним способом, як це видається зовні, не карає, чи не нищить марно людини, яка є найдосконалішим, найзмістовнішим, найважливішим і найулюбленішим серед Його творінь. Очевидно, схоже до насіння, посіяного хліборобом в землю, Милосердний Творець тимчасово переміщає свої улюблені творіння в землю, яка є вратами милості, щоб вони  «проросли» в іншому житті.

Отже, після цього нагадування Корану, кладовище стало для мене ближчим, ніж Стамбул, а самотність, усамітнення стали милішими бесід і товариства. Неподалік від Босфору, в Сариєрі, я знайшов для себе відлюдну місцину. Абдулькадир Гейляні (аль-Джіляні) зі своєю книгою «Футух’уль-Гайб» став моїм устазом, цілителем і наставником, а Імам Раббані зі своєю книгою «Мактубат» – другом і добрим учителем. Тоді я був дуже задоволений, що постарів, віддалився від насолод цивілізації і виплутався з [мереж] суспільного життя, подякувавши за це Аллагу …

***

«Одинадцята Надія» «Двадцять шостого Сяйва»

Після мого повернення з полону, ми з моїм нині покійним племінником Абдуррахманом жили в Стамбулі, в маєтку на пагорбі Чамлиджа. Для таких, як ми, таке життя в мирському плані можна було вважати найщасливішим. Адже мені вдалося врятуватися з полону, я працював у вищій науковій раді «Дар-уль-Хікмат», на найвищому рівні мав успіх у поширенні знань відповідно до моїх наукових принципів, мені виявляли неабиякі повагу і шану, я жив у найпрекраснішому районі Стамбула – Чамлиджа, і все у мене було прекрасно. Крім того, поруч зі мною перебував досить тямущий, самовідданий учень, слуга, писар, якого я вважав своїм духовним сином – мій покійний племінник Абдуррахман. У цей час, коли я вважав себе найщасливішою людиною на світі, поглянувши на себе в дзеркало, раптом побачив сиве волосся на голові і в бороді. Знову до мене прийшло духовне пробудження, яке відчув у  мечеті в Костромі. Так, я почав досліджувати стани і причини, до яких тягнулося моє серце, які вважав основами мирського щастя. Який би я не вивчав, бачив, що він гнилий, брехливий і не вартий зв’язку. У той момент я побачив в своєму товаришеві, якого вважав найвідданішим, якусь несподівану невірність. Я жахнувся мирського життя! Серцю своєму я сказав: «Невже я так сильно помилився ?! Бачу, що на мій стан, гнітючий з позицій істини, багато людей дивляться із заздрістю. Невже вони зійшли з розуму ?! Або, може, я божеволію, і тому цих залюблених у світ людей бачу божевільними?»

  Під час такого потужного пробудження, викликаного старістю, я перед усім побачив тлінність речей, з якими я був пов’язаний. Також, я поглянув на себе і побачив, що є абсолютно безсилим. Тоді моя душа, яка бажає вічності, але одержима тлінними речами, уявивши їх вічними, надривно мовила: «Оскільки тіло моє тлінне, яка мені користь від тлінного? Якщо я вже безсила, то чого я можу очікувати від цих безсилих? Для того, щоб позбутися цієї біди, мені потрібен Незмінно Вічний, Споконвіків Всемогутній!»  Після цих слів я почав дослідження.

Тоді я звернувся насамперед до вже відомих істин, шукаючи якусь розраду, якусь надію. На жаль,  тоді філософські знання у моєму сприйнятті були в ряд зі знаннями ісламськими, і ці філософські знання я помилково вважав основою вдосконалення й просвітлення. Однак, філософські питання дуже сильно заплямували мою душу і стали перешкодою на шляху мого духовного розвитку. Раптом, за милістю і щедрістю Всевишнього, на допомогу мені прийшла свята мудрість Благородного Корану. Як було викладено в багатьох працях, вона очистила, змила бруд тих філософських питань.

Наприклад, духовний морок, що виходить від філософських наук, змушував мою душу задихатися в [матеріальному] Всесвіті. Куди б я не спрямовував погляду, в пошуках світла, в тих питаннях я не міг його знайти, продовжуючи задихатися. І лише віра в єдиного Бога, якої навчає фраза Мудрого Корану لا اله الاهو «Немає бога, крім Нього» яскравим світлом повністю розсіяла той морок, і я зітхнув із полегшенням. Однак нафс і шайтан, зважаючи на уроки, отримані від філософів, одержимих не правильними ідеями, продовжували атакувати розум і серце. Диспути з нафсом, що відбувалися під час цих атак, слава Аллагу, завершилися перемогою серця. Вони частково записані в численних рісале. Вдовольняючись ними, щоб показати лише тисячну частинку перемоги серця, я наведу тут лише один аргумент із тисячі, щоб відновити чистоту в душах деяких літніх людей, які були заплямовані в молодості, вразивши й розбестивши серця питаннями, в яких є помилки, які є безглуздими, називаючись водночас філософією і цивілізованими науками, щоб врятувати їх віру в Єдиного Бога від шкоди нафсу і сатани.

Отже, як адепт філософських наук, мій нафс сказав: «У цьому світі спостерігається втручання природи, речей у світ творінь. Будь-яка річ залежна від певної причини: плоди – від дерев; рослини — від землі. І навіщо тоді чекати від Аллага навіть найдрібнішої і незначною речі, просити у Нього чогось?! «.

Тоді світло Корану і сенс єдинобожжя розкрилися в певний спосіб. Цьому філософському нафсу серце відповіло: «Щось мале і незначне, як і щось найбільше, виходить безпосередньо з могутності Творця всього Всесвіту і безпосередньо з Його скарбниці. Інакше і бути не може! Причини ж – лиш якась завіса. Адже творіння, які вважаються найменшими і незначними, інколи перевершують своєю майстерністю більші. Майстерності, закладеній у мусі, якщо і не більше, ніж в курці, то і не менше. У такому випадку, незалежно від розміру, всі вони або будуть мати матеріальні причини, або будуть віддані Одному – Єдиному Творцеві. Перше є безглуздим, а друге – необхідним, обов’язковим. Адже якщо віддати їх Одному – Єдиному, Одвічному і Всемогутньому Творцеві, то, звичайно ж, побачені на власні очі незвичайні легкість і простота [у творенні] зумовлюватимуться всеосяжністю Його знання і величчю Його могутності, оскільки Його знання, чітко підтверджується гармонією і мудрістю всіх творінь, охоплює все суще, оскільки в Його знанні визначений обсяг, розмір кожної речі, оскільки видно, що довершені творіння з легкістю з буття переходять у  небуття, і оскільки Всемогутній і Всезнаючий Творець володіє безмежною могутністю, здатний, наче запаливши сірник, за допомогою веління «Будь!» («Коли Він воліє чогось, то тільки говорить: «Будь!» – і воно є!» Коран 36:82) створити будь-що, що ми й довели, використовуючи незліченні потужні аргументи в багатьох рісале – особливо в «Двадцятому Листі» і в кінці «Двадцять третього Сяйва».

Якщо уявити, що на якусь велику книгу, написану спеціальними, невидимими чорнилами, буде нанесено розчин, який дозволить побачити написане, цю книгу можна буде прочитати. Аналогійно, у всеосяжному знанні Одвічного й Всемогутнього Творця  кожній речі надається певний образ та визначаються її характеристики. Всемогутній, своїм велінням كن فيكون «Будь …», своїми безмежною могутністю і загальною волею, легко і просто визначає суть цього написаного, суть цього знання, подібно до речовини, що виявляє суть написаного, являє Свою силу, яка є одним із проявів Його могутності, дає кожній речі можливість зовнішнього (матеріального) існування, визначає її характеристики і дає змогу відчитати візерунки Своїй мудрості.

Якщо все суще не присвятити Споконвічному Всемогутньому і Усезнаючому, тоді тіло такого малого творіння, як муха, потрібно буде комбінувати із великої кількості складників, зібраних з усього світу, що стане можливим лише за умови знання кожної частини про сутність єства мухи та досконалість процесу творення.  Адже природа, надто матеріальні причини, на підтвердження наділених розумом, не можуть творити з нічого. Якщо навіть вони і будуть що-небудь створювати, то шляхом підбору і сполуки [елементів]. Оскільки їм необхідно займатися підбором і комбінуванням, то з огляду на, що будь-яка жива істота включає в себе зразки дуже багатьох елементів і складових світу, будучи певним екстрактом, якимось насінням Всесвіту, елементи насіння доведеться збирати з усього дерева, а елементи живої істоти – з усієї земної поверхні, просіюючи через найтонше сито і зважуючи на найточніших вагах. До того ж, природні причини нерозумні і повільні, не володіють необхідним знанням для планування, моделювання, програмування, з наявністю яких вони могли б сплавити, залити частки елементів в якусь нематеріальну, ефемерну форму, щоб вони не розсипалися, не порушили визначеного порядку. Оскільки образ, форма кожної справи може бути різноманітною, стає очевидним, наскільки нерозумно, неймовірно, неможливо, щоб природні причини зберігали, не розсіюючись, впорядковано, надаючи один одному певних форм та вигляду, без зразків і шаблонів, часточки елементів, набирали правильної форми серед міріад інших незліченних форм, даючи живій істоті гармонійне тіло. Очевидно, чиє серце не осліпло, той зрозуміє це. Базуючись на цій істині, відповідно до змісту великого аяту:

ان الذين تدعون من دون الله لن يخلقوا ذبابا ولو اجتمعوا له

«Воістину, ті, до кого ви звертаєтеся замість Аллага, не створять навіть мухи, якщо й усі зберуться разом!» (Коран 22:73)

якщо об’єднаються всі матеріальні причини і, якщо вони будуть мати волю, вони не зможуть відтворити тіло однієї-єдиної мухи з усіма її органами! Якщо ж і зберуться, то не зможуть відтворити [частини] відповідної форми цього тіла. Якщо навіть відтворять, то не змусять безперервно оновлюватися його частини, що наявні у його складі і функціонують в ньому, працювати чітко. Очевидно, що причини не можуть бути господарями цих творінь. Отже, хтось інший є справжнім власником цих створінь. Так, справжній власник це саме той,  для кого, як слідує зі змісту аяту:

ما خلقكم ولا بعثكم الا كنفس واحدة

(Коран 31:28),

створення всіх живих істот на Землі настільки ж легке, як оживлення мухи, а створення весни таке ж просте, як створення квітки. Адже Він не потребує підбору і комбінування [елементів], оскільки Він є володарем веління كن فيكون «Будь …», і щовесни, крім основних матерій незліченних весняних творінь, з нічого створює їх численні характеристики, стани та види; оскільки в Його знанні визначені плани, моделі, списки і програми кожної справи, і оскільки жодна частинка не здатна вийти за межі Його знання і могутності, то кожну річ Він створює надзвичайно легко, схоже до запалювання сірника. Жодна річ не збивається зі свого шляху навіть на частинку. Як планети є Його слухняним військом, елементарні частинки є Його дисциплінованою армією. Оскільки частинки рухаються, опираючись на Його одвічну могутність і функціонують відповідно до правил Його одвічного знання, то творіння створюються його могутністю. Суть деяких маленьких творінь, зовні здається незначною, проте не зменшується. Маючи зв’язок із  Могутністю, муха вбиває Німрода, мураха руйнує палац фараона, наче порошина, соснове насіннячко несе на своїх плечах вантаж величезного соснового дерева. Як уже неодноразово було доведено в багатьох рісале, як солдат, за допомогою військової присяги пов’язаний із правителем, залагоджує справи,  що в сотні тисяч разів перевершують його власні можливості, наприклад, бере в полон будь-якого шаха – так і всяка річ, пов’язуючись зі Споконвічно Могутнім, удостоюється чудесного мистецтва, що в сотні тисяч разів перевершує [сили і здатності] природних причин.

Висновок.Нескінченні майстерність і легкість в існування кожної речі показують, що все створене – витвір Вічного і Всемогутнього Творця, що наділений всеосяжним знанням. Інакше виникне чимало безглуздя, від чого жодна річ не зможе існувати й перейде зі сфери імовірного в сферу неймовірного, неможливого. Нічого не зможе існувати й навіть: поява, виникнення будь-чого стане безглуздою.

Зважаючи на ці тонкі, поважні, дуже глибокі і явні докази, мій нафс, будучи тимчасовим учнем сатани і довіреним філософів, які заблукали, замовк і, слава Аллагу, цілком увірував, сказавши:

— Я потребую такого Творця, такого Господа, який відає навіть найнезначніші порухи мого серця і мої найтихіші благання; який задовольняє найпотаємніші потреби моєї душі; який, щоб обдарувати мене вічним щастям, здатний змінити цей величезний світ на світ вічний (прибрати цей світ, встановивши замість нього світ Інший); який наділений могутністю, здатний створити як муху, так і небеса, здатний засвітити на небесах Сонце, наче якесь око, і помістити атом в зіницю мого ока. Бо той, хто не в змозі створити муху, не може і проникнути в потаємні помисли мого серця, не може почути благання моєї душі; той, хто не створив небес, не може обдарувати мене вічним щастям. Отже, мій Господь – Той, Хто спрямовує помисли мого серця і той, хто за годину затягнувши небо храмами, очищає його, хто змінить цей світ на світ вічний і, створивши Рай, відкриє мені його врата і запросить увійти.

Отже, мої вже постарілі браття,  на лихо, як і мій нафс, частину свого життя витративши на позбавлені світла філософські та  закордонні науки! Зрозумійте ж, наскільки сильним, справжнім, непохитним, невразливим і незмінним є стовп віри, джерелом якого служить постійно повторюване мовою Корану священне веління: لا اله الاهو «Немає бога, крім Нього». Наскільки [потужно] він розсіює духовний морок і зцілює духовні рани!

 

* * *

У 1920-му році Стамбул окуповують. У цей час Бадіуззаман видає свою працю «Шість кроків» («Хутуваті ситим»), що викриває колоніальну політику Заходу щодо ісламського світу і османів. Своєю антиокупаційною діяльністю він підтримав народно-визвольного рух. Активність Бадіуззамана в Стамбулі зацікавила новий уряд в Анкарі. Його, від імені парламенту, наполегливо запрошують до Анкари. Він приймає запрошення і в 1922 приїжджає. Його урочисто зустрічають у парламенті.

В Анкарі, Бадіуззаман видає працю, в якій викриває матеріалізм, атеїзм, доводячи існування Всевишнього і Його єдність.

Уряд пропонує йому місце депутата, членство в Управлінні у справах релігії і посаду всезагального проповідника східних вілаєтів у Туреччині. Однак Бадіуззаман побачив вияви згаданих у хадисах повідомлень про те, що в кінці часів в ісламському світі і в усьому людстві з’являться жахливі постаті, і визнавши неможливим співробітництво, відмовився від запропонованих йому посад. У травні 1923 року, покинувши Анкару, подався на схід, у місто Ван. Там, бажаючи поклоніння на самоті, він залишається у печері на горі Ерек. Із цього моменту починається новий період його життя, названий ним епохою «Нового Саїда».

Коли Саїд Нурсі жив в печері в околицях міста Ван, на сході Туреччини спалахнули повстання. Один з ініціаторів заколоту пише йому послання, в якому, згадуючи про великий вплив Саїда Нурсі, просить його про підтримку. На це Бадіуззаман відповідає: «Турецький народ багато століть служив Ісламу і виплекав багатьох праведників. На їх онуків не можна піднімати меч. Тому відмовтеся від своїх задумів. Народ потрібно наставляти і просвічувати». Незважаючи на це, під приводом повстання, що почалося в 1925 році, влада висилає Бадіуззамана на захід Туреччини, в район Бурдур, а потім в гірське село Барлу.

 

***

Новий Саїд

Життя устаза Бадіуззамана Саїда Нурсі з позиції його служіння поділяється на два основні періоди.

Перший період. Отримання Саїдом Нурси ранньої освіти, його життя в місті Ван, згодом перебування в Стамбулі, його суспільно-політична активність, численні поїздки, участь у Першій Світовій війні, згодом пов’язаний із цим російський полон, його діяльність у вищій науковій раді (Дар уль-Хікмат) Османської держави, участь в народно-визвольному русі в Стамбулі, його візит до Перших Великих Національних Зборів, пов’язані з цим події, від’їзд до області Ван і самотність  — все це складає перший період життя Саїда Нурсі, який, з позиції служіння вірі й Корану, можна вважати передуючим другому та подальшій діяльності.

Другий період, названий самим Бадіуззаманом епохою «Нового Саїда», починається із моменту заслання Бадіуззамана на захід Туреччини, в село Барлу. Це час появи і поширення праць «Рісале-і-Нур», час служіння вірі, час розпочатої Бадіуззаманом духовної боротьби за віру за допомогою «Рісале-і-Нур», час означений щирістю, самовідданістю, стійкістю та вірністю справі.

Важливо зауважити, що цей період життя Саїда Нурсі припадає на епоху, коли після закінчення Першої Світової війни був знищений Османській Халіфат, коли комуністична ідеологія оголошує однією зі своїх основних ідей – боротьбу з небесними релігіями, руйнуючи тим самим людську цивілізацію, активно поширювалася на значній частині планети, ввергаючи світ в стан жаху і хаосу, й становлячи загрозу для духовного життя людства –  й для турецького суспільства зокрема.

 

***

Життя в Барлі та поява «Рісале-і-Hyp»

 

Бадіуззаман був засланий в Барлу в 1925-1926 р.р. Там він пробув вісім років. Саме в Барлі він починає писати праці «Рісале-і-Hyp», в яких аргументовано розтлумачує основи віри, її істини з урахуванням викликів сучасності. Ці книги, які поширюються з рук в руки на території Туреччини, зважаючи на свою особливу ​​актуальність, користуються значною популярністю у народу, який відчував, що його віра в небезпеці. У праць Бадіуззамана з’явилися учні, які вручну їх переписували та поширювали. Цим книгам судилося протистояти таким ідеологіям, як атеїзм і комунізм, які насаджуються турецькому народу, який століттями служив Ісламу, а також сприяли порятунку віри і духовності багатьох людей як в Туреччині, так і за її межами.

У цей час починається епоха диктатури, що тривала упродовж двадцяти п’яти років. Закулісні сили почали запускати в дію свій план, згідно якого за тридцять років нове покоління повинно було знищити Коран власними руками. Для викорінення Ісламу були реалізовані небачені в історії руйнування і злочини. Докладалися  неймовірні зусилля для відділення турецького народу, який століттями, ще з часів Аббасидів, служив Ісламу, від власної релігії, для розриву його зв’язку зі своєю вірою, для руйнування мирського і вічного щастя мільйонів людей. Замість закладених в Ісламі основ високого матеріального і духовного прогресу і цивілізації насаджувалися темні принципи атеїстичної філософії, а також впроваджувалися хибні думки й ідеї з аморальної літератури.

Релігійних людей в той жахливий період панування безбожництва всіляко намагалися опорочити, принизити. Навіть були ідеї знищити Коран і, як в Росії, повністю викорінити релігійний світогляд, проте оскільки в середовищі мусульманського народу це могло б призвести до результатів, протилежних очікуваним, від цієї ідеї відмовилися і вирішили виховати молодь у відповідності з новою освітньою методикою, щоб вона добровільно відмовилася від Корану і зв’язку з  Ісламом.

Вивчаючи життя Бадіуззамана Саїда Нурсі, необхідно враховувати, що його самовіддане служіння на шляху збереження і зміцнення віри за допомогою «Рісале-і Нур» припало саме на роки, коли почався небачений в світі раніше період жахливого безбожництва. Адже під тиском настільки важких, небачених в історії обставин навіть служіння завбільшки з зернятко може мати цінність завбільшки з гору, і навіть мала справа може принести великі плоди, маючи неабияке значення. Отже, «Рісале-і-Нур» є плодом і результатом саме такого страшного, але важливого часу.

Автор цих праць, Бадіуззаман Саїд Нурсі, був великим сподвижником на поприщі духовної боротьби за віру в часи жахливих утисків, спрямованих на знищення віри й релігії, що тривали упродовж двадцяти п’яти років.

У своїй боротьбі з противниками віри і Корану в «Рісале-і Нур»  обрано не шлях примусу і розбрату, а доказів і переконання.

У ті страшні часи розквіту безбожництва та омани за Саїдом Нурсі постійно наглядали, стежили, він перебував не у найкращій ситуації. Бадіуззаман, зазнаючи численних утисків та обмежень, за допомогою ста тридцяти праць «Рісале-і-Нур», написаних і поширених ним в умовах заслання, в ізоляції, немов красномовний оратор виголошував промову в мечеті Анатолії і всього ісламського світу, ділячись з мусульманами уроком, отриманим з Корану. Бадіуззаман, наче піднявшись на вершину мінарету чотирнадцятого століття з часу хіджри пророка Мухаммада (Мир йому і благо!) і двадцятого століття від Різдва Христового, голосно звертається до своїх сучасників – до мусульман і до всього людства – наче мудрий наставник, наче дороговказ звертається до вишикуваних в ряди майбутніх поколінь, які прийдуть у наступному столітті.

Незважаючи на всі випробування на засланні, Саїд Нурсі, свято служачи заради здобуття всім людством щастя і благополуччя в обох світах, був найщасливішою людиною свого часу.

 

***

Написання та поширення «Рісале-і-Нур»

 

Повне зібрання праць «Рісале-і-Нур», що складається зі ста тридцяти частин, було написане Устазом Бадіуззаманом за двадцять три роки в надзвичайно складних, важких умовах.

«Рісале-і-Нур» записувалася і поширювалася доволі незвичайним, дивним способом. Не маючи гарного почерку та не оволодівши навиками скорописання, Устаз Бадіуззаман диктував учням, які у свою чергу записували сказане, згодом поширювали з рук в руки. Переписані ж копії передавали для перевірки Бадіуззаману.

Видання релігійної літератури було неможливо в умовах того часу. Жителі навколишніх сіл і містечок з великим бажанням та інтересом переписували їх для себе.

Саїд Нурсі писав тафсір (тлумачення Корану) «Рісале-і-Нур», звертаючись суто до Корану. За допомогою Всевишнього, йому вдалося втілити ідеал, викладений Мехмедом Акіфа у римі:

 

«Надихнувшись безпосередньо з Корану,

Відповідно до розумінням століття розкриємо суть Ісламу!»

 

До того моменту використання арабського алфавіту в Туреччині було офіційно забороненим, старі друкарні були закриті, відтак було надзвичайно важливо, щоб «Рісале-і Нур» зберігав коранічну писемність.

Саїд Нурсі був людиною простою, небагатою. Переписувачі й поширювачі «Рісале-і-Нур» переважно також ледь зводили кінці з кінцями. Крім цього, вони мали й інші труднощі: їх забирали до поліцейських відділків, катували, кидали до в’язниць. На самого ж Бадіуззамана чинився тиск з боку влади, проти нього велася пропаганда, навколо нього сіяли страх. Людей залякували настільки, що вони не зважувалися відкрито звертатися до Устаза за уроками віри. Було навіть такий час, коли людей вели на шибеницю за їх релігійність і за відданість правді. В атмосфері тиранії, деспотизму релігійні громадяни були позбавлені свободи слова та права на самовираження. Не видавалося жодної справжньої книги, що тлумачила б істину віри, і ніхто не навчав народ цим істинам. Таким чином, докладали всіх зусиль для того, щоб позбавити Іслам живого життя. Заборонялося викладання суті і основ ісламської релігії.

Всупереч труднощам, віра учнів «Рісале-і-Нур», за допомогою уроків усвідомленої віри, крок за кроком зростала і міцнішала. Учні «Рісале-і-Нур» разом з Бадіуззаманом, зміцнивши свою віру, стали для людей точкою духовної опори, добрим прикладом, героїчно давши відсіч безбожництву, стимулювали духовне пробудження народу. Таким чином, за допомогою «Рісале-і-Нур» вони нейтралізували  страхи і сумніви в людських серцях, додали народу й батьківщині сміливості, подарували надію і радість, врятували мусульман від відчаю.

Відповіддю на питання, в чому ж криється секрет таких старанності й самовідданості, стійкості та ідейності учнів «Рісале-і Нур», слугують наведені в «Рісале-і-Нур» незаперечні істини, велика щирість Бадіуззамана й відсутність будь-якої іншої мети, крім задоволення Всевишнього.

Отже, Бадіуззаман Саїд Нурсі пробув в Барлі близько восьми років. Чимало часу він проводив у горах, полях і садах. Йдучи в гори або сади, розташовані в двох-трьох годин ходьби, він пише «Рісале-і-Нур», а також займається перевіркою відправлених йому з Іспарти та її околиць переписаних примірників. Навіть стикаючись з численними труднощами і перешкодами, Бадіуззаман говорив і вірив в те, що настане день, коли ці книги поширяться по всій Туреччині, дійдуть до центрів ісламського світу і зацікавлять суспільно-політичних діячів, зруйнують ідеологію безбожництва, яку насаджували народу, що століттями служив Ісламу, стануть в цій країні перешкодою для течій невір’я, омани й розпусти, а також основою для порятунку і щастя майбутніх поколінь.

***

У контексті обговорюваного, наведемо деякі фрагменти з «Рісале-і-Нур», що стосуються життя в Барлі.

 

«Як ти поживаєш? Яке твоє становище?»

 

Відповідь. Безмежно дякую Всемилостивому і Милосердному Господу за те, що різні види утисків від земних людей Він перетворив на різні види милості. Коли я, відрікшись від політики і відійшовши від мирського, перебуваючи в одній з печер, поринув у думки про вічне життя, мирські люди відправили мене на заслання, проте Мудрий і Милосердний Творець обернув це у милість для мене, перетворивши моє сумнівне, з  погляду щирості, усамітнення в тій печері, в надійне і щире усамітнення в горах Барли. Перебуваючи в полоні в Росії, я зібрався провести решту життя в одній із печер і благав про це. Із волі Всемилостивого і Милосердного такою печерою стала для мене Барла. Він позбавив мене труднощів, пов’язаних з перебуванням в печері … Мій Милосердний Господь, мій Мудрий Творець обернув утиски в милість для мене … Хвала Аллагу в будь-якому стані …

 

… будь-яка ситуація, що випала на долю людини, відбувається з двох причин: зовнішньої та істинної. Мирські люди стали зовнішньою причиною, що привела мене сюди, а Божественний припис став істинною причиною мого усамітнення. Зовнішня причина обійшлася зі мною не справедливо; на відміну від істинної. Зовнішня причина, думаючи: «Ця людина дуже завзято служить релігії і знанню, може зашкодити нашим мирських справам», — несправедливо спровокувала заслання. Божественне ж провидіння визначивши, що я не можу служити релігії і знанню істинно, з усією щирістю, послало мені це заслання, обернувши його несправедливість у багатогранну милість. І оскільки суддею тут є Передвизначення, і воно справедливо, то звертаюся я до нього …

 

«Чому ти настільки байдужий до мирської політики і, залежно від того, що відбувається у світі, не змінюєш свою позицію? Може, тобі подобається те, що відбувається, чи ж мовчиш зі страху?»

 

Відповідь. Служіння Мудрому Корану суворо забороняє мені наближатися до світу політики. Воно не дозволяє мені навіть думати про це. Якби це навіть не було так, то саме моє життя засвідчує, що страх не міг і не може застерегти мене від слідування принципам, які я вважаю справжніми. Та й чого мені боятися ?! Із цим світом мене нічого не пов’язує, крім смерті. У мене немає сім’ї і дітей, про яких би я дбав; немає майна, про яке я б турбувався; немає династичних почестей, через які варто було б перейматися. Я висловлюю вдячність не тим, хто допомагає мені зберегти світську шану, що складається з лицемірної слави, але тим, хто допомагає зруйнувати її. Залишається лише моя смерть, а вона – в руках Всемогутнього Творця. Хто може її прискорити, якщо час ще не настав? Адже ми з тих, хто вважає кращою гідну смерть, ніж життя у приниженні. Одна людина, схожа до «Раннього Саїда», сказала:

 

و نحن اناس لا توسط بيننا ۞ لنا الصدر دون العالمين او القبر

 

«Ми – люди для яких не існує середини. Ми знаходимося або на чолі світу, або в могилі».

 

Саме служіння Корану забороняє мені думати про суспільно-політичне життя людства.

Життя людства – це своєрідна подорож. Завдяки світлу Корану я побачив, що в цей час його шлях зайшов в якесь болото. То падаючи, то піднімаючись, караван людства бреде по брудній, смердючій багнюці. Одна його частина йде безпечною дорогою. Інша — знайшла якусь можливість врятуватися від бруду і трясовини. Більшість же бреде в темряві брудним, смердючим багном. Двадцять відсотків сп’янівши сплутали трясовину із чудесними ароматами, намащують нею свої обличчя. Падають, встають, поки не захлинуться. Вісімдесят відсотків розуміють, що це болото, відчувають його бруд і сморід, проте вони розгублені, не можуть вийти на безпечну дорогу.

Отже, з цієї ситуації є два виходи.

Перший: взяти палицю і привести тих двадцять відсотків задурманених до тями.

Другий: показавши світло, вказати тим розгубленим благополучний шлях.

Я бачу, що вісімдесят [зі ста бажаючих вивести людство] тримають в руці палицю супроти тих двадцяти. Однак тим вісімдесяти відсоткам нещасних і розгублених бідолах світло ніхто по-справжньому не показує. Якщо і показує, то оскільки в одній руці у них світло, а в інший дубина, довіри це не викликає. Нещасна людина думає: «Може, він заманить мене світлом, щоб вдарити дубиною», — і боїться. Буває, що коли дубина зламається, зникає й світло.

Це болото – розпусне суспільне життя людства, сповнене безтурботності й спокус. Ці сп’янілі – вперто насолоджуються оманою. Розгублені – це люди, котрі гидують оманами, але не можуть їх позбутися, врятуватися, знайти шлях. Розгублені люди … Дубини – це політичні течії. Світло – це істини Корану. Зі світлом ніхто битися не стане, з ним не ворогують. Крім проклятого шайтана, ні у кого воно не викликає відрази.  Тому і я, щоб тримати в руках Світло Корану, сказав:

 

اعوذ بالله من الشيطان و السياسة

 

«Звертаюся до Аллага від диявола і політики», – кинувши цю дубину політики, обіруч вхопився за світло. Я побачив, що в політичних течіях – і серед прихильників, і серед противників, – є закохані в цей світ. Жодна сторона, жодна група не повинні побоюватися світла і уроку Корану, які значно вищі політичних течій і пристрастей, які пречисті й далекі від усіх їхніх корисливих міркувань, і не повинні звинувачувати їх в чому-небудь, якщо тільки це не дияволи в людській подобі і не хижаки в людському обличчі, які займають бік безбожності і єресі, вважаючи це політикою.

Слава Аллагу, завдяки відстороненню від політики я уникнув звинувачень у політичній пропаганді і не знецінив істини Корану, схожі до самоцвітів, до рівня блискіток. Навпаки, з часу в очах всіх верств населення цінність цих самоцвітів дивовижно зростає.

 

الحمد لله الذى هدينا لهذا وما كنا لنهتدى لولا ان هدينا الله لقد جاءت رسل ربنا بالحق

«Хвала Аллагу, який привів нас сюди. Ми б не йшли прямим шляхом, якби Аллаг не повів нас ним! Посланці Господа нашого приходили з істиною!» (Коран 7:43)

(Із Тринадцятого Листа збірника «Листи»)

***

 

Лист, написаний Бадіуззаманом лікарю, що відчував великий інтерес до «Рісале-і-Нур», і котрий прозрів завдяки його вивченню.

 

Здрастуй, мій щирий і дорогий друже, щасливий лікарю, який зумів діагностувати свою хворобу!

Твоє духовне пробудження, яке виявляється в твоєму натхненному листі, гідне похвали.

Знай, що найціннішим є життя, і найважливішим обов’язком є служіння життю, і найдорожче служіння життю – це праця на шляху до перетворення швидкоплинного життя у вічне.

 

Вся цінність і значення цього життя полягає в тому, що воно є насінням, фундаментом і початком вічного життя. Якщо ж клопотатися лише мирським, тлінним, отруюючи і псуючи вічне життя, це буде таким же безумством, як перевага хвилинної блискавки над вічним сонячним світлом.

З позиції істини, найбільш хворими людьми є лікарі, що загрузли  в матеріальному та тлінному. Якщо їм вдасться отримати ліки віри (іману), схожі протиотруті, зі священної аптеки Корану, то вони зцілять свої хвороби і залікують рани людства. Якщо на те буде воля Всевишнього, то твоє прозріння буде ліками для твоїх власних ран,  а ти сам станеш ліками від хвороб інших лікарів.

Тобі ж відомо, що для зневіреного безнадійного хворого духовна розрада іноді корисніша від тисяч ліків. Однак лікар, який загрузнув у трясовині матеріалізму, лише погіршить безнадійний стан того нещасного. Із волі Всевишнього, твоє пробудження зробить тебе розрадою і світлим лікарем для таких нещасних людей.

Ти знаєш, що життя коротке, а важливих справ дуже багато. Якщо ти за моїм прикладом перевіриш свої знання, то знайдеш серед них безліч неживих, некорисних речей, схожих до купи дров. Я, перевіривши, знайшов багато непотрібного. Отже, потрібно знайти спосіб оживити ті наукові відомості і філософські знання, зробити їх корисними, світлими. І ти теж проси у Всевишнього прозріння, яке звернуло б твої думки до Нього – до Мудрого, Всемогутнього Творця – і, спалахнувши, освітило б ті купи дров, щоб непотрібні наукові знання стали цінним знанням про Всевишнього.

Мій розумний друже! Я всім серцем бажав, щоб серед людей науки з’явилися ті, котрі, як Хулуса Бей, щиро відчули б свою потребу в світлі віри і мудрості Корану. І оскільки «Слова» (книги «Рісале-і-Нур», — прим.перекл.) звернені до твоєї совісті, то сприймай кожне «Слово» як лист, адресований тобі не від мого імені, а від імені глашатая Корану, і як рецепт зі священної аптеки Корану. Завдяки їм відкрий для себе коло безпосередньої бесіди. За бажанням напиши мені листа, але не ображайся, якщо я не відповім, бо рідко пишу листи. Навіть на листи рідного брата я за три роки написав лише оду відповідь.

 

Саїд Нурсі

 

* * *

 

Суд в Ескішехірі та заслання в Кастамону

 

Противники релігії, спостерігаючи поширення «Рісале-і-Нур» та пробудження віри, забажали страти Бадіуззамана, навмисно ввели владу в оману, спровокувавши порушення кримінальної справи. Таким чином, у 1935-му році було відкрито справу проти Устаза, і він, разом зі ста двадцятьма своїми учнями, постав перед кримінальним судом Ескішехіри. Незважаючи на те, що в руках слідчих органів перебували всі книги і листи, вилучені під час обшуку, не було встановлено жодної провини. Проте, попри відсутність доказів, суд свавільно засудив Саїда Нурсі до одинадцяти місяців тюремного ув’язнення, а п’ятнадцять його учнів – до шести місяців. Решта сто п’ять учнів були виправдані. Тим часом, якби провину було доведено, Саїда Нурсі засудили б до смертної кари, а його товаришам визначили б тривалі терміни ув’язнення. Тому Бадіуззаман опротестував вирок, заявивши, що такого покарання заслуговує тільки якийсь дрібний злодюжка або конокрад і зажадав для себе або повного виправдання, або смертної кари, або сто один рік тюремного ув’язнення.

Опинившись у в’язниці Ескішехір, в умовах повної ізоляції, Саїд Нурсі і його учні піддавалися жорстоким тортурам. Однак, це не зломило духу Бадіуззамана, і в тюрмі він написав «Тридцяте Сяйво», а також  «Перший Промінь» і «Другий Промінь» з книги «Промені». За допомогою Устаза і «Рісале-і Нур» чимало ув’язнених ставало на шлях виправлення, благочестивості та релігійності.

Недоброзичливці, цілеспрямовано провокуючи ситуацію в Іспарті та її околицях, поширювали чутки про те, що Бадіуззаман і його учні нібито будуть страчені. У свою чергу, глава уряду, побоюючись можливого заколоту, після арешту Бадіуззамана відвідує східні вілаєти. Однак Бадіуззаман протягом всього свого життя дотримувався правила позитивної діяльності. Він говорив: «Помилки кількох людей не можуть служити виправданням заподіяння страждань сотням людей». Тому в час настільки жорстоких гонінь не відбулося жодного інциденту. Бадіуззаман Саїд Нурсі постійно вчив своїх учнів терпінню, витримці і старанності у вірі. Кожен розумів, що  Бадіуззамана звинуватили зумисно, щоб він не заважав поширенню безбожництва.

Після звільнення з в’язниці Ескішехір, Бадіуззамана заслали в місто Кастамону. Після вимушеного тривалого перебування в поліцейському відділку, його поселяють в будинку навпроти поліції, де безперервно стежать за ним наступні вісім років. Але і тут він продовжує поширювати світло Корану. Завдяки  його наставництву, особливо в Інеболу, виростає безліч самовідданих, активних учнів. Так само, як учні з Іспарти, вони переписують і поширюють «Рісале-і-Нур». Ці праці стають дуже популярними і в Чорноморському регіоні країни.

***

Показовою є  історія, що сталася в Кастамону і описана Саїдом Нурси в «Плодах віри».

Шоста Тема з «Плодів віри»

 

Ця тема – короткий опис одного із численних доказів такого стовпа Ісламу, як віра в Аллага, пояснення й чіткі, численні аргументи якого є в багатьох місцях «Рісале-і-Нур».

 

У місті Кастамону до мене прийшла група учнів ліцею зі словами: «Допоможи нам пізнати нашого Творця. Наші вчителі не розповідають нам про Аллага».

Я відповів їм: «Кожна досліджувана вами наука своєю особливою мовою невпинно розповідає про Аллага, знайомить з Творцем, дає пізнати Його. Слухайте не вчителів, а ці науки.

Наприклад, прекрасна аптека, де в кожній колбі є цілющі мазі й ліки, елементи яких взяті в дивовижних і найточніших пропорціях, безсумнівно засвідчує майстерність і мудрість аптекаря. В аптеці ж Землі міститься більше чотирьох сотень тисяч видів рослин і тварин, кожен з яких подібний [аптечній] колбі з цілющою маззю й ліками. Ця аптека наскільки досконаліша й грандіозніше, що навіть із позиції медичної науки, вона показує навіть сліпим свого великого аптекаря – Мудрого, Могутнього Творця.

Приміром, якась дивовижна фабрика, де тчуть тисячі різноманітних тканин зі звичайного матеріалу, без сумнівом, повідомляє про своє керівника – майстерного інженера. Схоже до цього, рухомий механізм, створений Всевишнім і названий земною кулею, має сотні тисяч частин, в кожній з яких знаходяться сотні тисяч таких фабрик. І наскільки цей механізм грандіозніший і досконаліший тієї фабрики, побудованої людиною, настільки він грандіозніше й чітко, з позиції механіки,  говорить про Майстра і Господаря земної кулі.

А якесь чудове сховище, якийсь продовольчий склад і магазин, в якому з різних місць зібрані і акуратно впаковані різноманітні продукти харчування, безсумнівно, говорить про незвичайного власника і незвичайного працівника. Продовольчий же склад Милостивого Творця – цей Божественний магазин, іменований земною кулею, подібно до корабля, на борту якого знаходяться різноманітні товари, продукти і консерви, а також сотні тисяч живих істот, які потребують їжі, за рік організовано здійснює подорож по двадцяти чотирьох тисяч літній орбіті і, змінюючи пори року, наповнює весну, наче  величезний контейнер тисячами різноманітних продуктів, доставляючи їх живим істотам, у яких взимку вичерпалися продовольчі запаси. І наскільки цей склад Землі грандіозніше і досконаліше за той перший склад, настільки ж безперечно і очевидно, з позиції науки про харчування, яку ви вивчаєте або будете вивчати, він повідомляє нам про господаря, правителя, розпорядника земного сховища, а також дозволяє полюбити Його.

Отже, кожна із сотень наук, схоже згаданих, широкопланово, зі своїм особливим дзеркалом, використовуючи свій далекоглядний і повчальний погляд, повідомляє про Всемогутнього Творця цього Всесвіту, Його імена, а також дає осягнути Його досконалість. Щоб навчити згаданого доказу, що є грандіозним і блискучим свідченням буття і єдиності Творця, Чудово поданий  Коран повідомляє нам про Творця такими аятами, як:

 

خلق السموات والارض і رب السموات و الارض

«… Господь небес і землі …»; «… Він створив небеса і землю …».

 

Такою була моя відповідь тим учням. Вони ж повністю погодилися, підтвердили це і сказали: «Ми безмежно вдячні нашому Господу за те, що отримали досконалий, святий урок, який є самою істиною. Нехай благословить тебе Аллаг!».

***

 

Суд в Денізлі

У Кастамоні Бадіуззаман написав грандіозну книгу – «Велике Знамення», в якій, мовами, властивими істотам Всесвіту, доводиться буття і єдиність Всевишнього. Докладніше про цю книгу Устаз сказав, що вона є потужною істиною Корану і великою стіною супроти нинішніх страшних духовних руйнувань. Однак, оскільки спершу праця була видана таємно, Устаза та його учнів заарештовують і в 1943-му році відправляють з Кастамони до  міста Денізлі, де в кримінальному суді згодом розпочався розгляд справи. Тим часом, в Анкарі формується комісія з професорів і видатних учених, якій доручено уважно перевірити всі книги «Рісале-і-Нур», а також листи Бадіуззамана і його учнів. За підсумками перевірки комісія вирішує наступне: Саїд Нурсі не переслідує політичних мотивів, він і його учні не є організацією чи тарикатом, а його праці носять науковий характер і стосуються віри, тлумачачи Коран. І оскільки звинувачення Устаза були аргументовані і підтверджені, став очевидним їх замовний, сфабрикований характер. У підсумку, Бадіуззаман виголошує довгу змістовну захисну промову. Зрештою, в 1944 році суд одноголосно виправдовує його. Всі вилучені книги були повернуті. Виправдання було повністю підтверджене рішенням Першого Касаційного Кримінального Суду, що легітимувало його.

 

Нижче наведені деякі фрагменти захисних промов Саїда Нурсі

 

«Так, ми – суспільство, і що століття воно налічує близько трьохсот п’ятдесяти мільйонів осіб. Його члени, за допомогою п’ятикратного намазу, щодня з глибокою пошаною демонструють свій зв’язок із принципами цього священного суспільства і своє служіння йому. Згідно священному правилом: انما المؤمنون اخوة «Воістину, віруючі – браття». (Коран 49:10), — вони, молитвами і духовними здобутками, поспішають один одному на допомогу. Так ось, ми є членами цього священного, величного суспільства, і наша особлива місія полягає в тому, щоб достовірним чином доносити до віруючих людей істини віри, що містяться в Корані, тим самим рятуючи їх і себе від вічної кари і від загробного, самотнього ув’язнення. У зв’язках же з мирськими, політичними й інтригантськими товариствами та комітетами, з якоюсь вигаданою, безглуздою організацією, в чому нас звинувачують, ми не перебуваємо і до цього не опустимося … ».

«… Мене запитали: «Які твої думки про республіканський лад?». Я відповів: «Коли ви всі, за винятком голови суду, ще не з’явилися на світ, я вже був релігійним республіканцем, що доводить моя біографія, яку маєте у ваших руках. Коротка суть така: в ті часи я перебував в тюрбе, як і зараз, самотою. Мені приносили суп, вміст якого я віддавав мурашкам, а сам з’їдав хліб і випивав бульйон. Хто про це чув, питали мене, що це значить. Я відповідав: «Мурахи і бджоли є республіканцями. З поваги до їх любові до республіки я пригощаю крихтами мурах». Тоді мені сказали: «Ти суперечиш благочестивим попередникам (саляф-і саліхін)». Я відповів: «Кожен з праведних халіфів був і халіфом, і президентом. Абу Бакр ас-Сиддик (нехай буде задоволений ним Аллаг), звичайно, був для «десяти обдарованих» й для всіх інших сахабів своєрідним президентом. Однак, це були не просто безглузді фігури з безглуздими званнями, а президенти релігійної республіки, що несе істину справедливості і свободу відповідно до шаріату».

Отже, о прокуроре і члени суду! Ви звинувачуєте мене всупереч ідеї, яку я несу вже понад п’ятдесят років. Якщо ви питаєте про світську республіку, то я розумію, що поняття «світська» нейтральне. Іншими словами, це така держава, яка, відповідно до закону свободи совісті, не перешкоджає як безбожникам і розпусникам, так і релігійним і богобоязливим людям. Ось уже двадцять років як я відійшов від суспільного і політичного життя. Мені невідомо, яку форму прийняла республіканська влада зараз, але якщо, хай врятує Аллаг!, справа дійшла до того, що вона видає і приймає закони на користь безбожництва, роблячи порушниками тих, хто трудиться заради віри і Іншого світу, то я без жодного вагання заявляю і нагадую: навіть якби у мене була тисяча душ, я був би готовий пожертвувати ними заради віри і Іншого світу. Робіть, що хочете. Моє останнє слово: حسبنا الله و نعم الوكيل  «Достатньо нам Аллаха! Прекрасний же Він Опікун!» (Коран 3: 173)

«Панове! Багато твердо переконують мене в тому, що нас переслідують не від імені держави, тобто не за «порушення громадського порядку з використанням релігійних почуттів». Швидше, під цим прикриттям, в ім’я безбожництва нас переслідують за нашу віру і за наше служіння вірі, громадській безпеці, одним з безлічі підтверджень чого є те, що за двадцять років двадцять тисяч примірників і частин «Рісале-і-Нур» були прочитані і прийняті двадцятьма тисячами людей, при цьому ні владою, ні колишнім і / або нинішнім судами жодного разу не було зафіксовано жодного інциденту, пов’язаного з порушенням учнями «Рісале-і-Нур» громадського порядку. Тим часом, настільки широке поширення могло б мати уже певний вплив вже за двадцяти днів. Значить, «гумова «163-тя стаття, що суперечить принципу свободи совісті, яка може поширюватися  на всіх релігійних проповідників, є зручним прикриттям. Безбожники, вводячи в оману органи влади і обманюючи правосуддя, цілком ймовірно, хочуть нас розчавити».

«Наявні в «Рісале-і-Нур» співчуття, совість, істина й правда заборонили нам політику, оскільки невинні можуть потрапити в біду, а ми можемо стати  їх гнобителями. У зв’язку з цим, деякі люди забажали пояснення. Я відповів, що в наш бурхливий час, через егоїзм і націоналізм, породжених жорстокою цивілізацією, а також з причини зумовленого світовою війною військового самовладдя, від надмірної жорстокості, поширилися надмірне насильство й жахлива тиранія. І якщо люди істини захищатимуть свої права силою, то або вони, через упередженість, вдаючись до насильства, погублять багатьох нещасних людей, й самі стануть тиранами, або ж виявляться переможеними. Адже люди, розвертаючи широку діяльність на нападаючи, керуючись схожими почуттями, за помилки однієї-двох  осіб під незначним приводом піддають ударам і гублять два-три десятки. Якщо ж люди істини, діючи згідно приписів істини та справедливості, будуть бити тільки тих, хто б’є, то втрати для них будуть в тридцять разів більшими, і вони залишаться в стані переможених. Якщо ж ці люди істини, згідно з деспотичним законом симетричної відповіді, за помилки одного-двох злочинців погублять двадцять-тридцять бідолах, тоді в ім’я істини вони скоять жахливу несправедливість.

Така справжня мудрість і причина того, що ми, за велінням Корану, щосили уникаємо політики та втручання в справи влади. В іншому випадку, ми, будучи наділені силою істини і справедливості, прекрасно й повноцінно могли б захистити свої права. І оскільки все в світі минуще і тлінне, смерть вічна, врата могили не закриваються, а труднощі перетворюються в милість, то ми, уповаючи з терпінням і вдячністю, безсумнівно, зберігаємо мовчання. Насильницьке ж порушення нашого мовчання буде повністю суперечити совісті, справедливості, відданості Батьківщині, любові до народу.

Висновуючи скажу, що немає нічого, що могло б послужити причиною боротьби з нами представників влади, політиків, представників правоохоронних органів та юстиції. Справа тут може бути в тому, що через своє фанатичне безбожництво, що виходить від страшної людської чуми матеріалізму і абсолютного невір’я (що не стане підтримувати жодна одна країна в світі, й  не стане любити жодна розумна людина), деякі приховані безбожники, своїм диявольським підступом, обманюючи частину офіційних осіб, і страхаючи їх, налаштовують їх проти нас. Ми ж скажемо: навіть якщо ви налаштуєте проти нас не тільки декількох недовірливих чиновників, а й весь світ, то і тоді, спираючись на міць Корану і захист Всевишнього Аллага, ми не відступимо, не здамося перед цим віровідступництвом, невір’ям і безбожництвом! »

 

***

 

Перебуваючи у в’язниці міста Денізлі, Устаз Бадіуззаман написав працю «Плоди віри», яка згодом була опублікована у збірнику «Посох Муси». «Плоди віри» були написані за дві п’ятниці. Потім всі, хто перебував у в’язниці, учні «Рісале-і-Нур», а також деякі інші ув’язнені переписували цю працю і вивчали її. Писалася і поширювалася ця праця таємно і в складних умовах, оскільки папір в тюрму не пропускали, доводилося писати навіть на сірникових коробках! Цей твір, в стислому вигляді акумулює в собі істини всієї збірки «Рісале-і-Нур». Для чіткості захисту «Рісале-і-Нур» було відправлено в суд міста Денізлі, до Касаційного Суду і в різні інстанції Анкари.

 

Четверта Тема з «Плодів віри».

Одного разу брати, котрі допомагають мені, запитали:

— Минуло п’ятдесят днів (зараз вже — сім років (Примітка в дужках стосується 1946), а ти зовсім не питаєш і не цікавишся цією жахливою світовою війною, яка спричинила хаос на всій Землю і стосується долі ісламського світу? Тим часом, частина благочестивих і вчених людей, залишивши загальний намаз і мечеть, поспішають послухати радіо. Цікаво, хіба є ще більш важлива подія, ніж це? Або ж інтерес до того шкідливий?

Я відповів:

— Капітал життя дуже невеликий, важливих же справ дуже багато. Схоже до кіл, що лягають одне в одне, у кожної людини існують кола, які, починаючи від кола серця і шлунка, тіла і дому, району та міста, батьківщини і країни, Земної кулі і людства і до кола всього живого світу і Всесвіту, по черзі лягають одне в одного. У кожному колі у кожної людини може бути будь-яка функція. Однак в найменшому колі є найбільша, важлива і постійна функція. А в найбільшому колі може зрідка з”являтися найменша і тимчасова функція. За аналогією (величина кола і функції обернено пропорційні) можуть існувати різні функції. Однак велике коло через свою привабливість, змушує залишити необхідну і важливу функцію, наявну в маленькому колі, займається непотрібними, безглуздими і порожніми справами, даремно знищуючи капітал життя і вбиваючи за неважливими діями це дорогоцінне життя. А часом, з пристрастю стежачи за цими військовими сутичками, людина стає прихильником однієї з ворогуючих сторін і толерує скоєні насильства, стаючи співучасником.

Відповідь  на першу частину питання така:

Так, існує важливіша подія, ніж ця світова війна, і важливіше питання світового панування на цій Землі. І у кожної людини, і особливо, мусульман, є така подія і постає  таке питання, що кожна людина, якщо у неї є сили і багатства, як у Німців і Англійців, і за наявності розуму, не вагаючись, віддасть їх, щоб на свою користь вирішити це одне питання. І суть цього питання, про яке, базуючись на тисячах обіцянок і клятв Господаря і Правителя цього Всесвіту, одностайно повідомляють сто тисяч найславетніших людей і численні зірки і вчителі роду людського, деякі з яких бачили це на власні очі, полягає в наступному: у кожної людини постає питання набуття — якщо у нього є віра (іман) — або ж втрати вічного і постійної землі й царства, прикрашеного палацами і садами, як увесь наш земний світ. Якщо людина не знайде міцну віру, вона втратить його. І багато в наш час через чуму матеріалізму у цьому питанні зазнають краху. І навіть один праведний вчений побачив у смерті людей, що в одному місці з сорока померлих лише деякі пішли в Інший світ з вірою, інші ж втратили. Цікаво, чи зможе людина заповнити цю втрату, навіть якщо все багатство Землі буде віддано їй?

Тож, ми, учні «Рісале-і-Нур», вважаємо, що, залишивши справи, що сприяють позитивному вирішенню цього питання, і залишивши обов’язки, які допомагають працювати в цьому напрямі одному незвичайному захиснику, який у дев’яноста дев’яти відсотках допомагає позитивно вирішити це питання, займатися порожніми безглуздими справами, немов ми навічно залишимося в цьому світі, є абсолютною дурістю, і тому ми впевнені, що якщо у кожного з нас буде навіть в сто разів більше розуму, його потрібно використовувати лише для цього завдання.

***

 

Заслання в Емірдаг і суд в Афьоні

Після перебування в Денізлі, в серпні 1944 р. Саїд Нурсі був засланий в місто Емірдаг вілаєту Афьон. Перші п’ятнадцять днів він провів у міському готелі, а потім оселився в одному з будинків. Незважаючи на виправдання в суді і на повернення його книг, йому не надали свободу: його контролюють ще дужче, за ним невпинно стежать, заглядаючи в вікна і двері. У своїх листах він пише, що в Емірдазы за один день він часом має стільки труднощів, скільки у в’язниці Денізлі зазнавав упродовж місяця.

Що Саїд Нурсі говорив своїм відвідувачам?

Всім відвідували він говорив, що єдиною метою «Рісале-і-Нур» є утвердження віри, яка стане перешкодою для загроз, що постають перед країною і народом, захистить від небезпеки безбожництва і комунізму, і що в наш час служіння зміцненню віри є найважливішим обов’язком. Він говорив, що найбільше завдання нашого часу – слідування Корану, і оскільки «Рісале-і-Нур» всі свої сили спрямовує на це, то приховані безбожники, які є ворогами країни і народу, шукають різні приводи для атак на «Рісале-і –Нур» і для налаштування проти нього інших. «Однак ми зобов’язані вести мирну позитивну діяльність. У наших руках є світло і немає політичної палиці. І навіть, якщо матимемо сотню рук,  їх буде достатньо лише для світла». Устаз повідомляв, що Світло переможе противників релігії, що позитивна діяльність за масштабом свого впливу подібна атомній бомбі, що «Рісале-і-Нур» не пов’язана з політикою, що найважливішим нашим принципом є щирість (іхляс), що не дозволяє переслідувати жодної мети, крім достатку Всевишнього і, що сила Світла полягає саме в цьому, додаючи також, що якщо ми будемо діяти щиро і позитивно, милість і заступництво Всевишнього Аллага збережуть «Рісале-і-Нур».

***

У 1948 році Кримінальний Суд Афьону знову порушує справу проти Саїда Нурсі. До 1949 року він перебуває в ув’язненні, проте судовий розгляд затягується до 1956 року. Нарешті, в червні 1956 року суд Афьону одноголосно виносить остаточне історичне рішення про виправдання Саїда Нурсі і його праць «Рісале-і-Нур». Відтоді «Рісале-і-Нур» безперешкодно друкується в столичних друкарнях.

У всіх місцях свого ув’язнення Бадіуззаман займався наставництвом ув’язнених. Завдяки цим настановам чимало злочинців було перевиховано. В’язниці перетворювалися на своєрідні школи. Сам Саїд Нурсі називав в’язниці, в яких він сидів, «Медресе Юсуфа», оскільки пророк Юсуф (мир йому!) також провів багато років у в’язниці, наставляючи ув’язнених.

Перебуваючи в Афьoнскій в’язниці, яку назвали «третім Медресе Юсуфа», Устаз Саїд Нурсі написав працю під назвою «Блискучий аргумент» («Elhüccetüz-zehra»), що розповідає про єдинобожжя, пророчу місію Мухаммада (мир йому і благо!) і тлумачення сури «аль-Фатіха», що для учнів «Рісале-і-Нур»,  інших ув’язнених слугувало корисним і світлим вивченням наукових та релігійних істин.

Ще до початку подій в Афьоні, Ахмед Хамді, глава турецького управління у справах релігії, попросив у Саїда Нурсі два повних зібрання книг «Рісале-і-Нур»: одне для бібліотеки при управлінні, а інше – для себе. Але в цей час почалися арешти, і відправити книги не вдалося. Однак, вийшовши з в’язниці і прибувши в Емірдаг, Бадіуззаман насамперед відправляє Ахмеду Хамді два перевірених і підготовлених комплекти книг.

У 1952 році Бадіуззаман їде в Стамбул на судове засідання, що стосується його книги «Путівник для молоді». Суд виправдовує його.

 

***

 

Після звільнення з в’язниці Афьон, після періоду переслідувань, заслань, отруєнь і замахів, що тривав двадцять п’ять років (1925-1950 р.р.), настає новий, спокійніший і вільний період. Істини, викладені в «Рісале-і-Нур», потрапляють до значної частини населення. Особливо «Рісале-і-Нур» починають читати студенти і молодь. «Рісале-і-Нур», яку раніше розмножували, переписуючи від руки, з 1956 року починає відкрито друкуватися в друкарнях.

До кінця свого життя Бадіуззаман Саїд Нурсі рішуче продовжував служити вірі. Всупереч труднощам, йому вдалося написати і поширити 130 праць (рісале) загальним обсягом понад 6000 сторінок. Ці книги, що є тафсiром – тлумаченням смислів Священного Корану, переконливо пояснюють істини віри відповідно до розуміння сьогодення, стали чудовим плодом його багатостраждального життя.

У березні 1960 року, будучи в тяжкому стані, Бадіуззаман наполягає на тому, щоб учні відвезли його в місто Шанлиурфу, що на південному сході Туреччини. Тут, 23 березня 1960 р., у 25 день священного місяця рамадан 1379 р. від хіджри, будучи тяжко хворим, він покинув цей світ.

Після його смерті, світло «Рісале-і-Hyp» засяяло ще яскравіше, поширившись по всьому світу. Мільйони людей як в Туреччині, так і за її межами вивчають його праці задля порятунку своєї віри.

Праці Бадіуззамана Саїда Нурсі «Рісале-і-Нур», з волі Всевишнього, мали значний вплив на розвиток Ісламу в сучасній Туреччині і в усьому світі. Сьогодні в Туреччині і в усьому ісламському світі Бадіуззаман є одним з найбільш досліджуваних та шанованих мусульманських вчених.

Сенсом його життя було щире, самовіддане служіння принципам Корану. Він говорив: «У майбутньому, де правитимуть розум, наука і технології, безсумнівно, буде правити Коран, який опирається на раціональні докази і, приписи якого розумні».

Leave a Comment

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *